Берегиня лемківської пісні

Берегиня лемківської пісні ”Слухай, мила, як той пташок співат, Же з любови нич добра не биват”…

А чи багато ви знаєте про лемків, їх пісні, культуру та звичаї? Дякуючи цій тендітній, чарівній і щирій дівчині сьогодні маємо змогу доторкнутися до тисячолітнього самобутнього колориту жителів Східних Бескидів через пісню, яку так бережно несе у світ Аничка (Анна Чеберенчик). Лемківські мотиви, що так природньо звучать з її вуст відлунням Карпат, не залишають байдужим жодне серце.

Пані Ганно, розкажіть нам трішки про ваше дитинство.

Я народилася і виросла в лемківській родині (по татовій лінії) у мальовничому селі Свірж, що за 40 км від Львова. В нашому селі зупинялися і переважно залишалися сім’ї, депортовані під час операції “Вісла”. Тож я, власне, зростала у такому оточенні, де спілкувалися лемківською мовою, дотримувалися лемківських традицій, співалися лемківські пісні, і, звісно, ще в дитинстві полюбила ці народної пісні. Згодом я вступила до Львівського училища культури та мистецтв на факультет хорового диригування. Хоч мої батьки були не у захваті, але я пішла вчитися туди,  куди хотіла (сміється). По закінченні училища було бажання вступити до консерваторії, але тоді були важкі часи, і я пішла на роботу.

Першою сценою і публікою слугувало Вам сімейне коло?

Певною мірою так, співати усією родиною було звичною справою. Проте, ви знаєте, через сором’язливість мені дуже не подобалося виступати перед рідними чи гостями, яких тато радо запрошував. Інша справа – співати у школі!  Я там виходила на сцену, співала, мені аплодували й “рівнялися на Ганнусю”. І донині на сцені завжди почуваюся вільно, розкриваюся перед слухачем.

На великій сцені я вперше заспівала у липні 2000 року, коли виконала дві лемківські пісні на 17-у міжнародному фестивалі “Лемківська ватра” у Ждині (Польща). Тоді виступ був для мене якоюсь мірою доленосним випробовуванням, адже загадала: якщо вийду на ту сцену, то буду співати, а якщо ні, то й ні.

Судячи з усього, він видався успішним?

Дуже успішним. Я, пригадую, навіть не встигла повністю одягнути моє сценічне вбрання, а мене вже покликали на сцену. Так я і вибігла: у вишитій сорочці, камізельці та джинсах. Але все це відбувалося у вечерню пору, тому поєднання джинсів з вишиванкою виявилося дуже актуальним.

Виходить, Ви є попередницею сучасної моди: вишита сорочка під джинси?

Я дуже тішуся з того, що поступово змінювалося ставлення до вишиванки і взагалі до національного вбрання,  що дедалі більше саме вишиванка набуває популярності. Тут я свідомо не сказала “стає модною”, бо не дуже захоплююся словом “модно”, адже мода проходить, а вишивана сорочка – це  те наше, що потрібно берегти і що мусить бути завжди. Звичайно, люди по-різному ставилися до мого вбрання і репертуару, адже одним подобалося – інші хотіли чогось сучаснішого.

 

Тож  перші пісні, які Ви виконували, були лемківські ?

Професійні – так. Сьогодні можна стверджувати, що моїми піснями переважно цікавиться молодь, що з самого початку було моєю творчою метою,  тому й хочеться осучаснити лемківську народну пісню.

Для цього  я почала  записувати окремі лемківські пісні в сучасній обробці і в якийсь момент захотілося створити пісенний альбом. Першою в ньому, звісно, була пісня “Аничка” (заспівує: “Наша Аничка, лем за Яничка би ся оддавала…”). Відтоді мене називають Аничкою,  хоча попервах  це мені не було до вподоби, але зараз вже звикла. Що тут вдієш?!  Добре, що вдома мене звали Ганнусею.

Цікаво знати, чи знайомі ви з Христиною Соловій, адже багато хто вперше почув лемківську пісню саме з її вуст на “Голосі Країни” ?

Як файно, що Ви її згадали! Христинку я знаю дуже добре. До речі, вона була на презентації мого англомовного альбому. Ми спілкуємося, вона мене інколи запитує про значення якогось лемківського слова. Вперше Христя почула по радіо пісню “Под облачком”, а почути її можна було лише на “Львівській хвилі“ або на радіо “FM Галичина” у  виконанні лемківської співачки, яку звуть… Аничка! (уміхається).

 Хто був ініціатором організації Вашого концерту в Монреалі і яка його мета?

У Канаді я вже не вперше. У 2002 році в мене було турне Північною Америкою, зокрема США і Канадою, де я брала участь в українських фестивалях „Верховина”, „CУM”, „Лемківська ватра”. Коцерти проходили в Нью-Йорку, Чікаго, Toронто, Moнреалі, Міннеаполісі. Мене скрізь дуже тепло приймали. Зо два роки тому я мріяла знову потрапити до вас і щаслива, що нарешті за сприяння  громадського об’єднання «Комітет допомоги Україні міста Монреаль»  та особисто його голови Сергія Савченка моя мрія здійснилася.

28 травня цього року в Монреалі відбувся 30-й, завершальний, концерт мого благодійного туру. Усі зібрані від концертів кошти я передаю на реабілітацію поранених українських воїнів та сім’ям загиблих. Хотілося б дати концерти ще у Вінніпезі та Ванкувері.

I як вас приймали в Монреалі ?

Дуже тепло і щиро. Мені надзвичайно радісно бачити стільки небайдужих людей, що не шкодують ні свого часу, ні грошей на таку необхідну підтримку знедолених і скалічених війною українців. Я розумію, що багато хто уже стомився за три роки війни, тому дуже вдячна тим, хто прийшов на мій концерт у Монреалі. Я вірю, що з такою підтримкою вже незабаром настане мирний час і ми неодмінно переможемо!

Я взагалі надзвичайно вдячна канадській публіці за щиру довіру, адже протягом трьох років, що  виступаю з благодійними концертами, не виникало якихось запитань, непорозумінь чи сумнівів. Знаєте, ці концерти особливі: на них завжди панує родинна атмосфера, а по закінченні слухачі ще довго не розходяться – спілкуємося, фотографуємось, єднаємося.

Як  Ви, гастролюючи,  проводите вільний від концерту час?

Я досить міська людина,  люблю відвідати музей, а особливо посидіти в затишному кафе за кавою й тістечком, бо мені так краще запам’ятовується місто, в якому даю концерти. Взагалі я дуже люблю подорожувати.

Що побажаєте своїм шанувальникам та нашим читачам?

Хочеться, щоб усі добре жили, в мирі та злагоді, щоб їздили будь-куди,  мали достаток,  гарні умови життя… Бажаю спільної нам перемоги та  мріяти  і щоб завжди мрії збувалися!

Олеся Валеріо