За роботою він світу білого не бачить, аби тільки його пацієнти бачили… Щодня лікар-офтальмолог Павло Гарасимович б’ється з темрявою, щоб вона не поглинула тих, до кого вже наблизилася підступною катарактою чи глаукомою. Він напевно знає, як уберегти ту саму «зіницю ока», оспівану народною мудрістю, бо присвятив цьому своє життя.

Пане Павле, зізнайтеся, що винайшли магічний секрет керування часом, бо як інакше пояснити те, що за 24-годинну добу Ви встигаєте зробити стільки, скільки звичайній людині не під силу і за 48 годин?

Секрет один: потрібно мати хороших людей на роботі і гарну жінку вдома, яка з розумінням ставиться до того, що я роблю, та допомагає з дітьми. Це, я думаю, найважливіше. Я дуже щасливий, бо доля мені послала дуже гарних людей, які мене оточують! Ми маємо лише одне життя, і я намагаюся його прожити максимально насичено і ефективно, допомогти пацієнтам, навчитися новому, побачити різні країни.

Чому справою свого життя Ви вибрали саме офтальмологію?

Ця думка прийшла до мене наприкінці медичної школи. Про офтальмологію на загальному навчанні говорять мало, але я був знайомий з одним українським лікарем, який в Америці представив мене своїм колегам – офтальмологам. Мені завжди подобалася хірургія і мікрохірургія, а коли почав дізнаватися, яка це делікатна справа – операція на очах, якої надзвичайної пильності вона потребує, та що, окрім операцій, можна робити різні дослідження, то офтальмологія також зацікавила мене.

Нині офтальмологічна клініка “Bellevue”, заснована Вами у 2003 році, вважається однією з провідних клінік Квебеку. Чи важко було розпочати бізнес і які досягнення маєте на сьогодні?

Так, було нелегко. Ідея цього бізнесу передбачала створення найкращої клініки офтальмології, а це, зрозуміло, великі кошти. Тож все робилося поступово: спочатку перший поверх, потім другий, третій. Тепер у клініці працює понад 40 офтальмологів. Ми проводимо різні операції, і до нас долучилося багато спеціалістів у галузі лікування очних хвороб. Ми є одним із світових центрів з проведення досліджень нових приладів для діагностики та апаратів, які використовуються для операцій на сітківці чи рогівці ока. Стати провідною клініці “Bellevue” допомогли 3 принципи, на які спираємося у роботі. Перший із них – це все, що робимо, повинно бути на користь пацієнтам. Наприклад, ми відмовляємося від лінз, навіть якщо нам їх пропонують за нижчу ціну, бо вони можуть бути менш якісні, і кажемо, що це суперечить нашому принципу. Намагання дати пацієнтам все найкраще – друге непорушне правило клініки. Раніше було складніше, адже доводилося довго чекати ліки, імпланти, зараз це все надається швидше. Я й сам людина, яка не любить чекати, отож, щоб наші пацієнти швидше мали ліки, іноді отримуємо їх через дослідження або просто купуємо нові технології, до яких наші пацієнти мають доступ. Для прикладу, при глаукомі під повікою формується маленька подушечка водички, і, щоб її позбутися, з 70-х років і понині в Канаді практикується досить примітивна операція: в оці робиться дірочка і водичка витікає. Завдяки нашим дослідженням сьогодні існують міліметрові імпланти (вони, до речі, є тільки у нас), які вставляються і дають можливість цій водичці витікати натуральними шляхами. Поки всі клініки зможуть робити те, що ми робимо зараз, пройде 20-25 років. Отже, повторюся, принцип номер два – для наших пацієнтів все найкраще, а номер три, як я вже говорив спочатку, – мати найкращу команду і дбати про неї, як про власну родину.

Ви пишете наукові статті для журналів. Це тільки канадські видання?

Ні, здебільшого інтернаціональні медичні фахові журнали British Journal of Ophthalmogy, American Journal of Ophthalmology, Journal of Glaucoma, хоча маємо і канадський “Canadian Journal of Ophthalmolog”. Аби дослідження, які ми проводимо, мали сенс, вони повинні використовуватися на практиці, тому про них розповідаємо в журналах і на міжнародних конференціях. Я був вже, мабуть, у 50-ти країнах, де представляв разом зі своєю командою дослідження, що можуть змінити життя як моїх колег, так і їх пацієнтів.

Яких тем Ви переважно торкаєтесь у виступах на міжнародних конференціях?

Найчастіше це теми, пов’язані з глаукомою і катарактою. Про глаукому ми вже казали, а ось щодо катаракти… Операції з її видалення робляться у Квебеку ультразвуковою машиною, тоді як десь останні 10 років у Європі – лазером, більш точною і менш травматичною для ока технологією. Ми у Квебеку були в авангарді, бо в наших 2-х клініках першими застосували цей метод.

Вважаєте себе більше науковцем чи практикуючим офтальмологом?

Для мене найважливіше за все пацієнт, і, щоб йому найкраще допомогти, я повинен бути і хірургом, і дослідником. Тож моя відповідь: 50% на 50%.

Декого Ви вириваєте з темряви, даруючи можливість знову бачити. Декому допомагаєте перетворити світ із чорно-білого на кольоровий. Почуваєтеся іноді чарівником?

Чарівником навряд… Я вдячний вищій силі за знання і руки, дані мені, аби допомагати людям. Батькам і вчителям дякую, що розвинули мої можливості, які зараз застосовую в офтальмології. Надзвичайно радію, якщо пацієнт після втрати 50% зору, або й більше, може знову бачити завдяки нашому лікуванню, операції. Приємно спостерігати, як людина повертається до повноцінного, насиченого кольорами життя.

Цікаво, що серед послуг, які надає клініка, є одна дещо несподівана – ін’єкції препаратів Botox, Restylan i Perlane. Можете про це розказати докладніше?

(Посміхається) Якось бачу: одна з моїх пацієнток після операції, яка дуже поліпшила її зір, сидить сумна. Запитую, чому вона така невесела, адже тепер бачить набагато краще. “Та, – каже, – не бачила раніше, скільки в мене зморшок!” ( сміємось обоє). Тож відтоді не тільки лікуємо очі, але й маємо спеціалістів, які поліпшують вигляд обличчя, зокрема навколо очей. Пластичні препарати, про які ви запитали, якраз і допомагають виглядати молодшими.

Ваша дружина Наталія працює разом із Вами у клініці “ Bellevue”, тому має щастя бути поряд частіше, аніж діти, які, певно, дуже сумують, що майже не бачать тата?

Дійсно, мало часу для спілкування з дітьми, але його намагаюсь використати максимально. Раніше, коли вони були молодшими, брали їх з собою на конференції. Зараз вони підросли, частіше бувають тут, у клініці, і також подумують про медицину. Вже малюють око і знають, як називаються його частини. Мені було б дуже приємно, якби хтось один із них (або і всі троє) пішли моїм шляхом.

Зважаючи на Вашу зайнятість, чи цікавитеся, пане Павле, громадським життям?

Мої родичі вели активне громадське життя, тому мені, навіть коли часу обмаль, хочеться також бути задіяним у справах громади, це наша сімейна традиція. Я завжди гордо всім кажу, що я українського походження!

Пане Павле, на завершення бесіди чи могли б Ви порадити нашим читачам, як зберегти зір до глибокої старості?

Я раджу що два роки відвідувати офтальмолога, а ще не курити, їсти багато овочів і риби. Також слід уникати ультрафіолетових променів, тому сонцезахисні окуляри носити не лише у літні сонячні дні, але і взимку, зокрема, коли лежить сніг.

Спілкувався Степан Балацко

А чи багато ви знаєте про лемків, їх пісні, культуру та звичаї? Дякуючи цій тендітній, чарівній і щирій дівчині сьогодні маємо змогу доторкнутися до тисячолітнього самобутнього колориту жителів Східних Бескидів через пісню, яку так бережно несе у світ Аничка (Анна Чеберенчик). Лемківські мотиви, що так природньо звучать з її вуст відлунням Карпат, не залишають байдужим жодне серце.

Пані Ганно, розкажіть нам трішки про ваше дитинство.

Я народилася і виросла в лемківській родині (по татовій лінії) у мальовничому селі Свірж, що за 40 км від Львова. В нашому селі зупинялися і переважно залишалися сім’ї, депортовані під час операції “Вісла”. Тож я, власне, зростала у такому оточенні, де спілкувалися лемківською мовою, дотримувалися лемківських традицій, співалися лемківські пісні, і, звісно, ще в дитинстві полюбила ці народної пісні. Згодом я вступила до Львівського училища культури та мистецтв на факультет хорового диригування. Хоч мої батьки були не у захваті, але я пішла вчитися туди,  куди хотіла (сміється). По закінченні училища було бажання вступити до консерваторії, але тоді були важкі часи, і я пішла на роботу.

Першою сценою і публікою слугувало Вам сімейне коло?

Певною мірою так, співати усією родиною було звичною справою. Проте, ви знаєте, через сором’язливість мені дуже не подобалося виступати перед рідними чи гостями, яких тато радо запрошував. Інша справа – співати у школі!  Я там виходила на сцену, співала, мені аплодували й “рівнялися на Ганнусю”. І донині на сцені завжди почуваюся вільно, розкриваюся перед слухачем.

На великій сцені я вперше заспівала у липні 2000 року, коли виконала дві лемківські пісні на 17-у міжнародному фестивалі “Лемківська ватра” у Ждині (Польща). Тоді виступ був для мене якоюсь мірою доленосним випробовуванням, адже загадала: якщо вийду на ту сцену, то буду співати, а якщо ні, то й ні.

Судячи з усього, він видався успішним?

Дуже успішним. Я, пригадую, навіть не встигла повністю одягнути моє сценічне вбрання, а мене вже покликали на сцену. Так я і вибігла: у вишитій сорочці, камізельці та джинсах. Але все це відбувалося у вечерню пору, тому поєднання джинсів з вишиванкою виявилося дуже актуальним.

Виходить, Ви є попередницею сучасної моди: вишита сорочка під джинси?

Я дуже тішуся з того, що поступово змінювалося ставлення до вишиванки і взагалі до національного вбрання,  що дедалі більше саме вишиванка набуває популярності. Тут я свідомо не сказала “стає модною”, бо не дуже захоплююся словом “модно”, адже мода проходить, а вишивана сорочка – це  те наше, що потрібно берегти і що мусить бути завжди. Звичайно, люди по-різному ставилися до мого вбрання і репертуару, адже одним подобалося – інші хотіли чогось сучаснішого.

Тож  перші пісні, які Ви виконували, були лемківські ?

Професійні – так. Сьогодні можна стверджувати, що моїми піснями переважно цікавиться молодь, що з самого початку було моєю творчою метою,  тому й хочеться осучаснити лемківську народну пісню.

Для цього  я почала  записувати окремі лемківські пісні в сучасній обробці і в якийсь момент захотілося створити пісенний альбом. Першою в ньому, звісно, була пісня “Аничка” (заспівує: “Наша Аничка, лем за Яничка би ся оддавала…”). Відтоді мене називають Аничкою,  хоча попервах  це мені не було до вподоби, але зараз вже звикла. Що тут вдієш?!  Добре, що вдома мене звали Ганнусею.

Цікаво знати, чи знайомі ви з Христиною Соловій, адже багато хто вперше почув лемківську пісню саме з її вуст на “Голосі Країни” ?

Як файно, що Ви її згадали! Христинку я знаю дуже добре. До речі, вона була на презентації мого англомовного альбому. Ми спілкуємося, вона мене інколи запитує про значення якогось лемківського слова. Вперше Христя почула по радіо пісню “Под облачком”, а почути її можна було лише на “Львівській хвилі“ або на радіо “FM Галичина” у  виконанні лемківської співачки, яку звуть… Аничка! (уміхається).

 Хто був ініціатором організації Вашого концерту в Монреалі і яка його мета?

У Канаді я вже не вперше. У 2002 році в мене було турне Північною Америкою, зокрема США і Канадою, де я брала участь в українських фестивалях „Верховина”, „CУM”, „Лемківська ватра”. Коцерти проходили в Нью-Йорку, Чікаго, Toронто, Moнреалі, Міннеаполісі. Мене скрізь дуже тепло приймали. Зо два роки тому я мріяла знову потрапити до вас і щаслива, що нарешті за сприяння  громадського об’єднання «Комітет допомоги Україні міста Монреаль»  та особисто його голови Сергія Савченка моя мрія здійснилася.

28 травня цього року в Монреалі відбувся 30-й, завершальний, концерт мого благодійного туру. Усі зібрані від концертів кошти я передаю на реабілітацію поранених українських воїнів та сім’ям загиблих. Хотілося б дати концерти ще у Вінніпезі та Ванкувері.

I як вас приймали в Монреалі ?

Дуже тепло і щиро. Мені надзвичайно радісно бачити стільки небайдужих людей, що не шкодують ні свого часу, ні грошей на таку необхідну підтримку знедолених і скалічених війною українців. Я розумію, що багато хто уже стомився за три роки війни, тому дуже вдячна тим, хто прийшов на мій концерт у Монреалі. Я вірю, що з такою підтримкою вже незабаром настане мирний час і ми неодмінно переможемо!

Я взагалі надзвичайно вдячна канадській публіці за щиру довіру, адже протягом трьох років, що  виступаю з благодійними концертами, не виникало якихось запитань, непорозумінь чи сумнівів. Знаєте, ці концерти особливі: на них завжди панує родинна атмосфера, а по закінченні слухачі ще довго не розходяться – спілкуємося, фотографуємось, єднаємося.

Як  Ви, гастролюючи,  проводите вільний від концерту час?

Я досить міська людина,  люблю відвідати музей, а особливо посидіти в затишному кафе за кавою й тістечком, бо мені так краще запам’ятовується місто, в якому даю концерти. Взагалі я дуже люблю подорожувати.

Що побажаєте своїм шанувальникам та нашим читачам?

Хочеться, щоб усі добре жили, в мирі та злагоді, щоб їздили будь-куди,  мали достаток,  гарні умови життя… Бажаю спільної нам перемоги та  мріяти  і щоб завжди мрії збувалися!

Олеся Валеріо