Писанка… Декоративний атрибут Великодня, побутова магія чи закодоване послання наших пращурів? Можна ціле життя присвятити пошукам відповідей на ці питання, а можна просто зібратися родинним чи дружнім колом і при чарівному мерехтінні свічки творити кольорові імпровізації, так як це роблять монреальські українці на Святі писанки. Понад 15 років цей захід організує Товариство Зустріч. Останні 7 років на святі всіх бажаючих навчають писанкарству Федір та Олександра Куркчі.

Пан Федір – знаний художник, скульптор, майстер з виготовлення ляльки-мотанки та писанкарства. Він також створює чудову кераміку. Пані Олександра – більше теоретик. Мистецтвознавець за фахом вона має що розповісти гостям свята про історію виникнення писанки, про значення символів у писанкарстві, про міфи і легенди, які разом із старовинним мистецтвом дійшли до нашихднів. Поспілкуватися з майстрами на Святі писанки змогла і творча група журналу « Разом у Монреалі».

Пані Олександро, чи зростає з року в рік інтерес українців Монреаля до цього свята?

Так. Щороку долучаються нові люди. Мені казали, що колись було по 20-30 бажаючих, а сьогодні – близько вісімдесяти. Дуже часто люди приходять і кажуть: “В Україні ми ніколи такого не робили”. Тож виходить, що треба було приїхати до Канади, щоб почати розписувати писанки! ( посміхається).

Свято завжди проходить за якимось одним традиційним сценарієм?

Можна сказати і так. Відмінними, мабуть, щороку є тільки тема презентації, якою я розпочинаю свято, і оформлення зали. А от серед добрих традицій я хочу відмітити одну, але дуже важливу: Свято писанки безкоштовне. Товариство « Зустріч» ніколи не бере гроші за організацію і витрати на цей захід, що є даниною поваги до української громади.

Тобто фарби, віск, інші матеріали для виготовлення писанки також безкоштовні?

Все це купує товариство «Зустріч». Єдине, що потрібно придбати гостям свята, – писачок, який знадобиться їм і в наступні роки, бо, як правило, хто потрапив на Свято писанки раз, той неодмінно повертається знову.

Які зміни відбулися в писанкарстві за час існування цього прикладного мистецтва? Чи додалися до візерунків, яким сотні років, нові, створені, зокрема, у Монреалі?

З історії виникнення писанки ми пам’ятаємо, що її назва походить від слова «писати». Це як лист. Кожної весни жіночка сідала і робила 40-50 писанок, щоб подарувати своїм близьким, родичам, друзям. Ті, хто отримував такий своєрідний лист – побажання, несли його додому і зберігали цілий рік біля ікон на поличці. А візерунки… Наприклад, рибка – побажання родині дитинки, зернятко з півником – багатого врожаю. Через рік, коли цикл завершувався, потрібно було ці писанки закопати на городі чи в саду. Циклічність (від весни до весни) завжди зберігалася. Зараз писанки стали більш декоративними, і їх не віддають землі, а зберігають, прикрашають ними оселі чи витягають перед Великоднем, як у грудні новорічні іграшки. Традиція набуває іншого забарвлення, звичайно, народжуються і нові візерунки, деякі прямо тут, під час нашого свята.

Коли кожен з вас, пане Федоре та пані Олександро, зробив свою першу писанку?

Пан Федір ( задумливо): Та хто ж це пам’ятає!..

Пані Олександра: Я зробила першу писанку років 15 тому, коли познайомилася з Федором. В Україні я викладала історію світового мистецтва у Донецькому національному університеті, про писанку знала як теоретик, а, коли зустрілася з Федором, стала і практиком. Він професійний художник, i займається цим все життя.

Пані Олександро, ви як мистецтвознавець, певно, знаєте якусь легенду чи історію щодо того, чому за основу у писанкарстві взято саме яйце?

Мабуть, тому, що яйце вважають уособленням Світу. До нас дійшло багато легенд, згідно з якими саме з яйця виник Всесвіт. У нашій українській культурі, яка, до речі, дуже давня, ми знаходимо їх відлуння. Згадайте, наприклад, народну казку “Яйце-райце”, де розповідається, що орел і орлиця в подарунок за врятування їхнього дитятка-пташенятка дали чоловікові золоте яйце. ”Коли буде страшенна скрута і ти не знатимеш, що робити, то розбий це яйце”, – сказали вони. Якось такий момент настав, і чоловік розбив золоте яйце. З нього з’явилися воли, коні, барани, кози, качки, кури, всякі рослини. Отож, як бачимо, казка « Яйце-райце», як і багато українських народних казок, засвідчують давню віру наших предків у те, що світ виник з яйця.

На Ваш погляд, пані Олександро, писанкарство більше розвинуте в Канаді чи в Україні?

В Україні через радянське нівелювання української культури писанки майже зникли. Але тут, в українській діаспорі Канади, існує культ писанки. В канадському Веґревілі споруджено їй пам’ятник. Безліч магазинів в Америці і Канаді торгують писачками, фарбами, спеціальним воском. У всіх українських школах Канади є уроки писанкарства. В українській громаді цієї країни мистецтво писанкарства більше збереглося в автентичному вигляді, ніж в Україні. Таким чином, культура, вивезена з України, тут набуває сили і повертається в Україну.

Яким би ви хотіли бачити Свято писанки у майбутньому?

Пан Федір: Звичайно, більш багатолюдним. Хочеться, щоб українці не тільки приходили на це свято, а розповідали потім дітям і передавали їм навички писанкарства.

Пані Олександра: Подібні заходи об’єднують родини, друзів, допомагають зробити світ красивішим. Колись я почула фразу, яка мене надзвичайно вразила і яка підкреслює важливість писанкарства: «Світ існуватиме доти, доки пишуться писанки».

Автор Анастасія Гарай

У давнину інколи казали, що крізь вікна душа будинку милується світом. Та якщо із прадавнього маленького вікна, а точніше – отвора в стіні, прикритого волячим міхуром, можна було побачити лише краєчок того самого світу, то із сучасного вікна – всю його красу! Еволюція, час і людина зробили вікно не лише естетично гарним, а й функціональним. У наші дні на ринку вікон існує чимала конкуренція, і витримують її ті фірми, які знаходять потрібну формулу успіху. Серед них відома не один десяток років квебекська фірма “Wilton – Panorama Group”, очолювана паном Миколою Гладким.

Пане Миколо, які переваги маєте перед конкурентами? Чому, на вашу думку, клієнти обирають саме “Wilton-Panorama Group”?

Наша продукція має високу якість, вигідні ціни, гарантії, цікавий дизайн, великий вибір, і це результат наполегливої праці всієї команди. Та, головне, ми намагаємося бути близько до клієтів, мати з ними живе спілкування, тому у всіх шанувальнів нашої продукції є номер мого мобільного телефону. Для них я доступний не тільки у робочий час, а й вечорами, і по суботах. Я дуже радий, коли хтось з української громади, оцінивши якість і конкурентні ціни, купують нашу продукцію.

Хто стояв біля витоків компанії “Wilton – Panorama Group” і в якому році вона була заснована?

То починалося у 1969 році. Компанію заснував мій тато Василь Гладкий. Десь у 1983 році до нього приєднався мій брат Іван. Ну а я в компанії років 25. Починали працювати з дванадцятьма робітниками фабрики і трьома в офісі, а нині у нас вже понад 45 працівників зайнято на двох підприємствах. “Wilton” фабрикує алюмінієві вікна в Saint-Léonard, “Panorama” – пластикові і металопластикові в Montréal-Nord.

Маємо офіс у місті Квебек, а також один у Valleyfield. Співпрацюємо з магазинами, які продають вироби фірми, в багатьох містах. Вони наші партнери.

Що у роботі приносить Вам особисто найбільше задоволення?

Я дуже люблю працювати над новою продукцією. Зараз, наприклад, ми працюємо над новою маркою металопластикових вікон з дизайном у стилі контампорарі, який зараз модний і на нього є попит. Також наступного року плануємо виготовляти вікна, що матимуть європейський дизайн (його вже розробляють для нас в Італії), надзвичайно високу якість і технології, які витримають випробування кліматом Канади.

Ваші діти також планують долучитися до “Wilton – Panorama Group”?

Моя дочка Валя обрала інший шлях: її приваблює медицина. А син Марко цікавиться сімейним бізнесом і можливо захоче приєднатися, працювати разом зі мною, моєю дружиною Любою і братом Іваном.

Якщо так, то спочатку він повинен буде закінчити університет, влітку працювати з нами, як то зробив колись я. Це важливо, тому що лише, працюючи і в офісі, і на фабриці, можна побачити і зрозуміти весь процес виробництва на практиці, а також переконатися, що робота на фабриці є досить непростою, а з офісу цього не побачиш.

Пане Миколо, десяткам, а може і сотням новоприбулих українців Ви надали першу роботу у Канаді, чим допомогли їм скоріше адаптуватися в новому суспільстві. Чи став для когось із них наданий Вами шанс стартом для створення у майбутньому власного бізнесу або просто досягнути якогось успіху?

У нас починали свій канадський трудовий шлях і майбутні священики та програмісти, і працівники ІТ-технологій. Дехто працює у фінансових установах, є навіть випускник Оксфорду. Ми всіма ними пишаємося.

Чи обмежується Ваш робочий день вісьмома годинами?

Ніколи. Я працюю майже 10 годин на добу. Часто в суботу вранці приходжу також, бо для мене це найліпший час: ніхто не турбує, телефон не дзвонить, тихо… Я можу займатися паперами, вибудовувати нові стратегії компанії.

Пане Миколо, Ви попри потужний бізнес знаходите час на служіння громаді і до недавнього часу були головою батьківського комітету української школи ім. митрополита Андрея Шептицького. На це Вас надихає приклад батька, який також був успішним підприємцем і допомагав громаді як голова церковного комітету?

Так. Тато 35 років був головою комітету церкви Успіння Божої матері, головою каси “Дежарден”, головою Фундації святого Йосафата-Жана у Монреалі. Я звик до того, що люди часто навіть увечері чи у вихідні телефонували йому додому з багатьох питань. Для батька громадські справи мали велике значення, він віддавав їм багато часу. Це, звичайно, стало прикладом для мене. Батько завжди казав: “Ті, що нарікають, нічого не роблять”. Він же, коли хотів щось зробити, робив. Я завжди мав приклад батька перед очима, тому і сам намагаюся так чинити. Я дійсно був головою батьківського комітету української школи, про яку ви згадали, і то були гарні роки…

Я знаю, що в цій школі Ви були у складі ще одного комітету: в музичному гурті “Комітет” Ви грали на бас-гітарі.

Коли я був молодший, грав у двох оркестрах. Перший називався «Промінь», другий “Каштани”. Якось у батьківському комітеті школи ми зачепили цю тему, обговорили і вирішили створити гурт, який назвали “Комітет”. Наші виступи мали успіх, дружини навіть зізнавалися, що не очікували, що вийде так гарно. За відгуками тих, хто нас слухав, музика була якісна. А собі ми довели, що і в музичному просторі можемо бути успішними (посміхається).

Бізнес, громадська робота, музика… А ще до цього переліку можна додати роботу для журналу “Canadian Window and Door”. Як все встигаєте?

Канадський журнал, який Ви назвали, публікує мої статті, в яких я веду розмову про речі, що торкаються віконного бізнесу. Я маю можливість викладати свої думки, ділитися досвідом з численними читачами, колегами і частково впливати на напрямок руху нашої індустрії. Багато власників фабрик з виробництва вікон, яких навіть не знаю особисто, а лише стикаюся з ними на деяких заходах, підходять до мене, аби поговорити на теми, про які я пишу в журналі. Тож тішуся тим, що моя робота немарна.

Незважаючи на зайнятість, завжди знаходите час на родину? Вона Вас підтримує?

Я одружений з Любою Драган. І вона, і мій брат Іван – ми всі працюємо разом у “Wilton- Panorama Group”. Для мене є важливий баланс між роботою, громадським життям і сімейним. Я завжди знаходжу час для родини. Щовечора вдома ми (Марко, Валя, я) збираємося біля Любиного столу. Вечеряти разом, навіть якщо діти вже дорослі, – це наша родинна традиція. Сім’єю ходимо до церкви. Дружина моя православна, а я католик, і той факт, що ніхто з нас двох не залишив свою церкву на користь іншої (ми є членами обох парафій), можливо, є деяким прикладом для громади. Наші діти Валя і Марко також мають друзів в обох церквах.

І в офісі, і на фабриці працівники радіють Вашій появі. У громаді про Вас говорять як про людину відкриту, завжди готову прийти на допомогу. Ви щиро відкриваєте іншим своє серце і душу, а чи часто доводиться розчаровуватись?

Та буває… Це життя. І все ж я вважаю: хороших людей більше, ніж недобрих. Важливо бачити в кожному хороше, і навіть, якщо хтось розчарує, нічого – потрібно йти далі.

Що Ви, як досвідчений бізнесмен, побажали б тим українцям, які тільки починають свій бізнес?

Я дуже радий, коли чую, що хтось розпочав свій бізнес тут, у Канаді. Зараз створювати власну справу важче, ніж у часи мого батька, хоча і йому було не легко. Тоді саме був економічний спад, і всі казали, що розпочинати свій бізнес – то просто дурість, але він відповідав: “Я спробую, я піду!”. Моя порада – не боятися, бути позитивними, вірити, і все буде добре. Потрібно також розуміти, що бізнесмен, окрім професійних умінь, повинен мати різні таланти, зокрема бути і організатором, і торговцем, і аналітиком, і фінансистом, і оратором.

“Я Миколу знаю дуже добре, десь років 50. Як керівник він дуже організований, знає, що робить, відданий своїй справі та людям. Богдан Романів – керівник виробництва

“Пан Микола не раз допомагав мені і моїй родині, починаючи з процесу еміграції до Канади і донині. І я, і будь-хто з працівників компанії, завжди може до нього підійти з будь-яким питанням, він ніколи не відмовить у допомозі. Степан Винницький – фахівець з виробництвa вікон