Category Archives: Magazine

За гарною посмішкою – до дантиста

«Заговори, щоб я тебе побачив» – сказав колись Сократ. «Посміхнись, аби я тебе побачив» – так можемо перефразувати цей крилатий вислів ми, бо посмішка сучасної людини перестала бути лише виявом доброзичливості. Вона говорить про рівень естетичного смаку її власника, ступінь його турботи про власне здоров’я і навіть про соціальний статус. Тож роль стоматолога нині вже не обмежується функціями «пломбуй або вирви» – від лікаря чекають значно більшого. Про сьогодення майстра посмішки, його погляд на професію, пацієнтів і життєві цінності говоримо з Тарасом Конанцем – дантистом, професором університету McGill, керівником клініки Drummond Dental Group.

  • Пане Тарасе, Ви зростали у родині дантиста, то чи вірили в дитинстві у Зубну фею і чи залишали для неї молочні зуби під подушкою?

Як у всіх канадських родинах, в нашій теж була така традиція. Залишаючи звечора зуб під подушкою, вранці спішив подивитися, чи принесла фея гроші. Тоді це було якихось 25 центів, не так, як зараз, – уже в доларах (сміється)!

  • Рішення стати дантистом, маючи перед очима досвід батька – стоматолога,  Ви прийняли легко чи обмірковували й інші варіанти професійної кар’єри?

У старших класах школи у мене  ще не було чіткого уявлення про професійне майбутнє. Але раз у раз спостерігаючи за роботою батька, почав все частіше задумуватися,  чи не спробувати й мені піти тим же шляхом. Коли прийшов час приймати виважене рішення, воно далося мені досить легко: обрав стоматологію.

  • Тато, напевно, був радий Вашому вибору?

Так, дуже радий. Мені здається, він одразу знав, що ми колись будемо працювати разом, чекав лише, коли я визначусь з вибором і вивчусь. Близько 15 років ми пропрацювали з батьком в одному офісі, у сусідніх кабінетах. Це були гарні часи. Мені загалом подобалося мати поряд когось, з ким можна порадитись, а ще приємніше, що ця людина – тато.

  • Траплялося так, що батько питав Вашої поради або консультувався з Вами?

Звичайно! Це був період взаємного навчання, якщо можна так сказати. Батько мав великий практичний досвід, а я  – більше знань щодо сучасних технологій у стоматології.

  • Де і скільки Ви навчалися стоматології?

4 роки університету “McGill”, факультет дантистики, потім ще рік аспірантури (post-graduate). Після  цього набував практичного досвіду, працюючи резидентом у лікарні.

  • Зараз Ви працюєте у Drummond Dental Group. Як довго її очолюєте?

У цій клініці я понад 16 років. Спочатку мав свою практику і додатково працював у Drummond Dental Group 2 дні на тиждень. Потім поєднав свій бізнес, бізнес батька і Drummond Dental Group та офіційно став керівником. Очолюю клініку ось уже 6 років.

  • Ваша дружина також працює в галузі стоматології?

Ні, вона логопед.

  • Що може найбільше зацікавити пацієнтів у Drummond Dental Group?

Щонайперше, особлива атмосфера. Ми відрізняємося від інших клінік дуже серйозним та виваженим підходом до обслуговування пацієнтів та щирим ставленням до них. Наша ціль – не лише надати клієнтам якісні послуги, але й огорнути їх увагою, проявити теплоту і розуміння, тому намагаємося створити для кожного клієнта невимушену атмосферу та викликати довіру до спеціалістів клініки з першого контакту – телефонного дзвінка. Для нас важливо навіть те, яким тоном ми спілкуємося з людиною. Хочемо, щоб пацієнт завжди знав, наскільки він важливий для нас, відчував, що ми його слухаємо, вникаємо у його проблему з перших хвилин спілкування і прагнемо допомогти.

  • Не секрет, що люди переважно бояться стоматологічних кабінетів. Як допомагаєте своїм пацієнтам впоратися зі страхом?

Це дуже добре запитання (посміхається)… Так, дійсно багато пацієнтів з острахом приходить на прийом до дантиста, а бояться вони, я думаю, тому, що раніше, найчастіше в дитинстві, вже мали сумний досвід. Колись, вірогідно, з ними сталося щось неприємне чи болісне, що налякало і залишило погані спогади, на прийомі у стоматолога. І тепер навіть у дорослому віці пережите тримає в страху.

  • Тож Вам потрібно бути ще й психологом?

В деякому сенсі так. Щоб вгамувати страх клієнта, я терпляче розповідаю йому, як відбуватиметься лікування, долучаю його до співпраці. Даю пацієнту варіанти вирішення проблеми, аби він сам вибрав те, що йому до душі. І тоді народжується у клієнта довіра до мене як до лікаря. Він отримує чітку уяву, що саме з ним відбуватиметься, і страхи зникають.

  • Пане Тарасе, а кому Ви довіряєте лікування своїх зубів?

З дитинства, звичайно, татові, в цьому мені пощастило. А тепер, коли тато вже не працює, я довіряю своїм колегам. У клініці є 4 дантисти, і кожен професіонал високого рівня.

  • Пане Тарасе, елегантний і вишуканий гольф, яким займаєтеся у вільний час, – це Ваша пристрасть чи лише приємний засіб відпочинку? Ви, кажуть, навіть займалися організацією щорічного турніру з гольфу.

Для мене, по правді сказати, гольф – тільки приємний відпочинок. Я граю, мабуть, зо 3 рази впродовж літа. Дуже люблю гольф, але як батько двох дітей більше часу все ж віддаю їм та й хочу проводити дозвілля з родиною. Ось тому виходити на великі змагання, що займають багато часу, для мене нереально. Коли випадає нагода  (спеціальний день, як цей турнір), то можу собі дозволити і пограти, і позмагатися.

  • Відомо, що Ви, пане Тарасе, активний член Пласту. Розкажіть, будь ласка, як і коли стали пластуном ?

Я пластун усе своє життя! З 6 років з радістю спілкуюся з природою, любив життя у таборах, походи у гори, мандрівки на каное, вечори з піснями  біля вогнища. До речі, співати я люблю, зокрема зі своїми дітьми,  які знають чимало пісень. Тож, повторю,  я ціле життя у Пласті, багато отримав від цієї організації і тепер хочу віддавати.

  • Чи хочете, пане Тарасе, щоб Ваші діти продовжили сімейну династію дантистів?

Я б дуже цього хотів! Не знаю, чи це реально… може, й ні. Мій син хоче бути футболістом, а ось на доню ще є надія (сміється). Сподіваюся! Думаю, моя професія найкраща у світі.

  • Справжній майстер повинен передати свої знання і досвід  учням, що й робите Ви на посаді професора університету McGil. Чи важка це справа – навчати інших?

Я б не сказав, що важка, якщо ти любиш і розумієш предмет, що викладаєш. Я навчаю студентів реставрації зубів, а також, як відкрити свою стоматологічну практику. І  викладати мені легко, бо ж я теж навчався у цьому університеті. Хоча минуло вже 20 років, пам’ятаю, чого я прагнув. Зараз передаю своїм учням мудрість своїх колишніх професорів, підкріплену власним досвідом. Те, що я роблю як практикуючий стоматолог, допомагає мені у викладанні, адже навчаю студентів тому, що знаю не лише з теорії.

  • Якби зараз повернутися в той момент, коли справою життя Ви обрали стоматологію, змінили б Ви своє рішення щодо вибору чи ні?

На 100%  упевнений, що колись я прийняв правильне рішення і що воно одне у моєму житті. Я продовжуватиму мою справу заради здійснення своєї мрії: хочу, щоб настав той час, коли і ті, хто працює тут, і ті, хто приходить сюди по стоматологічну  допомогу,   визнали клініку найкращою у Монреалі.

 

Ольга Халаш

 

Інші статті журналу за серпень 2017 року

«Роса» – дівоча пісня і краса

Про талановиту людину говорять: «Її Господь поцілував». Дівчат із тріо «Роса» Він не тільки поцілував – певно, постійно тримає у своїх обіймах, аби вони, молоді, щасливі, щирі, не розплескали водночас те море таланту, яким Він їх нагородив, а лише вихлюпували б його чистими, яскравими, мелодійними, чаруючими діамантовими краплями… Та й імена ж бо у дівчат які, наче продовження їхнього гармонійного співу: Наталя-а-а-а, Даня-а-а-а, Соня-а-а-а. І, як відлуння, «Роса-а-а-а»…

  • Даню, Наталю, Соню, ви всі народилися у Монреалі?

Так, ми друге і третє покоління українців, народжених у Канаді у наших родинах.

  • Здається мені, ваша зустріч і знайомство не були випадковими?

Даня: Вірно, бо мої і Наталині родичі (і старші сестри, і батьки) дружили давно і навіть співали в одному гурті. Ми ж з Наталею подружилися, коли ще малими почали ходити до української школи ім. митрополита Андрея Шептицького, і відтоді вже не розлучалися. Соня, яка трохи старша від нас, також навчалася в цій школі, з нею почали спілкуватися, коли разом заспівали у шкільних концертах.

  • Хто явив світу таке мистецьке відкриття, як «Роса»?

Мабуть, головну роль у цьому можна віддати вчительці співу української школи ім. митрополита Андрея Шептицького пані Вірі Турко-Кулицькій. Це вона нас помітила у великому шкільному хорі, побачила, що ми троє та ще кілька дівчат досить гарно співаємо і любимо це. Пані Віра вибрала серед хористів семеро дівчат, зокрема й нас, та створила ансамбль. З часом із семи учасниць залишилося четверо, а коли колектив залишила сестра Дані, утворилося тріо.

  • Який рік можна назвати роком народження тієї «Роси», що ми вже бачимо сьогодні?

Важко визначити конкретну дату, бо не знаємо, відколи починати відлік: чи як був створений перший ансамбль, чи коли співали квартетом. Точніше можна сказати, коли народилася назва нашого тріо. Її у 2012 році знайшов тато Дані. Було два варіанти назви: «Верба» і «Роса». І, хоч обидві нам подобалися, зрештою «Роса» полюбилася більше не лише тому, що гарно звучить, але й тому, що слово « роса» зустрічається в багатьох українських піснях та є символом свіжості, символом початку дня («вранішня роса») і його кінця («вечірня роса»). Тож це коротке слово, думаємо, символізує ще й безконечність. Ми навіть відмовились від англійського перекладу назви, ми «Роса» (ROSSA) усіма мовами.

  • Дівчата, можете назвати кількість пісень, заспіваних у складі тріо?

Це непросто…. Понад 50 точно.

  • Ви співаєте лише українською і англійською мовами, і це остаточний вибір?

Є одна пісня іспанською, і, звичайно, вже пора заспівати французькою, бо ж ми живемо у Квебеку. Було б непогано у майбутньому заспівати й іншими мовами, наприклад, грецькою чи китайською (жартують).

  • А як щодо музичних стилів? Пробували співати джаз чи рок?

Коли вибираємо нову пісню, не думаємо про її музичний стиль, а лише про те, подобається пісня чи ні.

  • Чи писав хтось пісні саме для вашого тріо «Роса»?

Ні, але ми думаємо, що пора б нам самим уже щось для себе написати, бо відчуваємо, що можемо. І досі цього не сталося тільки за браком часу, бо ми всі навчаємося. Думали й над тим, що існує безліч гарних старовинних українських пісень, яким ми завдяки сучасній обробці могли б дати нове життя.

  • Я випадково побачила приватний відеозапис уривку вашої репетиції пісні «Де ви, земляки мої далекі?». Чому ніколи не виконуєте цю чудову пісню на концертах?

Вона досить філософська й сумна, то підходить більше, вважаємо, до особливих концертів, з особливою тематикою, тому і виконуємо дуже рідко.

  • Ви співаєте, як дихаєте: легко і природньо, що, до речі, нечасто зустрінеш навіть у професійних колективах. Не думали брати участь у престижних конкурсах?

Багато людей вже казали, що треба нам поїхати в Україну на телешоу «Х-фактор». Ми і самі починаємо над цим замислюватися. Думаємо, як з’явиться спонсор, справа зрушиться з місця скоріше (сміються). Питання ще і в тому, що вирватися надовго з процесу навчання – непроста справа. Соня вивчає nursing в McGill University, Наталя – cinéma communications в Dawson College, Даня – Social Sciences в Cégep Régional de Lanaudière, тому навіть складно зібратися на репетицію, а тут поїздка далеко і надовго!

  • Ваші шанувальники нарікають, що рідко тішите їх виступами. Як ви обираєте, в яких концертах брати участь?

Є традиційні виступи, які ми намагаємося не пропускати, наприклад, такі як свято Маланки у січні, українські фестивалі у Монреалі, в Торонто та Верховина у Чертсі. Десь раз на 2 місяці виступаємо, а частіше не можемо, тому відмовляємося.

  • Є, напевно, концерти, які назавжди залишаться для вас особливими?

Звичайно, є. Запам’ятався концерт у 2015 році, присвячений річниці Голодомору, де ми виконували «Гей, пливе кача». Люди вставали, плакали, і це було неймовірно зворушливо… Серед «особливих» і перший виступ «Роси» на українському фестивалі у Торонто: по-перше, це була дуже велика сцена, по-друге, інша публіка, яка, до речі, приймала нас дуже тепло. Також пам’ятний нам минулорічний виступ на цьому ж таки фестивалі в Торонто, де ми співали у наметі просто серед глядачів – не на сцені. То було «живе» спілкування з публікою, що залишило незабутні враження.

  • То у вас, можна сказати, немає особливого страху чи хвилювання перед або під час виступу?

Ні, нема. Хвилювання – не для нас. Ми більше хвилюємося, якщо затримується наш вихід на сцену (сміються). Хоча в нас є дехто, хто завжди боїться перед нашим виходом на сцену і далі за кулісами під час виступу активно переживає за нас, – це пані Віра (сміються). Але нам це дуже потрібно, адже пані Віра, яку можна назвати четвертою учасницею «Роси», дає нам натхнення.

  • Творчі люди зазвичай забобонні, тому перед виходом на сцену виконують якісь ритуали на удачу чи беруть амулети. Ви також?

Ритуалів не виконуємо, а ось амулет чи талісман – жувальна гумка – має Наталя (сміються). Без неї вона на сцену не виходить і не співає.

  • Як?! Вона і співає із гумкою у роті?

Так-так (сміються разом).

  • Дівчата, в українській радіопрограмі «Трембіта» на монреальському радіо 105.1 fm часто звучать ваші пісні. Де ви їх записували і чи є у «Роси» свій диск?

Соня: записуємо у мене вдома, де мій тато обладнав повноцінну студію. Там матеріал записуємо, а потім тато робить аранжування, «MIX», «PRODUCTION», а тоді передає фахівцям на професійний «MASTERING» і зараз маємо вже свій диск із 10 піснями.

  • То, Соню, можна сказати, що твій тато Юрко Кулицький – продюсер тріо «Роса»?

Соня: Напевно, що так.

  • Чи товаришують «росинки» і чи зустрічаються поза репетиціями і концертами?

Так, ту невелику кількість вільного часу, що маємо, проводимо разом. Ми найкращі подруги і, без перебільшення, любимо одна одну! Якби не ця щира любов, то, напевно, ми не змогли б співати так злагоджено, як співаємо, та і тріо «Роса», мабуть, не існувало б без нашої дружби.

  • Наталю, Соню, Даню, скажіть, чи «Роса» для вас – серйозний проект на все життя?

Ми не знаємо, чи станемо професійними співачками, чи ні. Нам легко і приємно співати разом, але у житті є ще стільки цікавого, а нам лише по 19-20 років! Соня мріє про кар’єру у сфері охорони здоров’я, у Наталі неабиякий акторський талант, Даня любить політику і хоче боронити природу. Та музика і пісня, безперечно, надзвичайно важливі у нашому житті: ми любимо співати, ми любимо тріо «Роса», а, як  буде далі, покаже життя.
 

Автор Ванесса Міранда

 


Пані Віра Турко-Кулицька – вчителька співу української школи ім. митрополита Андрея Шептицького.

«Менi, як вчительцi спiву, вже з самого початку було видно, що дiвчата мають сильний вокальний талант i гарний музичний слух. Часто у школi пiд час перерви вони замiсть того, щоб, як iншi дiти, бавитись чи щось перекусити, приходили до мене, аби поспiвати. Вони всi менi, як рiднi, i я пишаюся ними».

 

 

 

Інші статті журналу за серпень 2017 року

Серпень / Août / August 2017

Котиться літо до фінішу серпнем, бо ж місяць цей – переддень і передвісник золотої осені. Несміливо вплітаються перші пасма жовтого листя в крони дерев, медом, яблуками та грушами пахне Спас. Серпень – захід літа, але продовження життя. Коли останні дні місяця лягають на землю першими золотавими листочками, коли тихий і лагідний смуток за квітучим літом наповнює душу, українці відмічають День Незалежності своєї Батьківщини – найбільше державне свято.

26 років тому, 24 серпня 1991 року, народилася Україна як суверенна держава, і тепер маємо в нашій історії дату із дат, подію з подій, що перед усім світом засвідчила прагнення українського народу як нації до вільного, щасливого, заможного життя. Зберегти незалежність, збудувати міцну державу – святий обов’язок сучасних українців перед попередниками, чиї імена назавжди увійшли в історичну пам’ять, у душу нашого народу, які були корінням і джерелом української державності, які залишили нам у спадок любов до Батьківщини, вивірені часом і знегодами кращі риси народної душі та національного характеру. День Незалежності широко святкується не тільки в Україні: його урочисто відзначають у багатьох країнах, а надто в Канаді, де одна з найбільших і найзгуртованіших українських спільнот світу.

У серпневому “Разом у Монреалі” розказуємо про сьогодення майстра посмішки Тараса Конанця – дантиста, професора університету McGill, керівника клініки Drummond Dental Group. Читайте також інтерв’ю з талановитими дівчатами з вокального тріо “Роса” з Монреаля.

Дізнайтесь сьогодні про гучне свято в Оттаві – український фестиваль, що втретє сколихнув канадську столицю. 24 серпня у цьому місті в рамках проекту Ottawa Welcomes the World виступатиме гурт “ONUKA”, а інтерв’ю з його лідеркою та засновницею Натою Жижченко читайте вже зараз на сторінках журналу. Цікавим буде для вас і знайомство з львів’янкою Катериною Михайловою – колишнім парамедиком батальйону «Айдар», єдиною жінкою в збірній команді України, що братиме участь в Іграх Нескорених у вересні 2017 року в Торонто.

Тим, хто ще не відпочивав на Cutler Lake Lodge, відкриваємо це гарне місце у матеріалі про сімейний бізнес родини Малих. Заглянь, читачу, у рубрику “Нашого цвіту” і дізнавайся, ким ще з вихідців з України можеш пишатися. У цьому номері також є розповідь про те, як колись в українських родинах “планували” дітей та кому – сину чи дочці – батьки надавали перевагу. Читайте про користь свіжих огірків та мерщій готуйте страви за рецептами від “Разом у Монреалі”.

 

French-Canadian Angel in Ukrainian Community of Montreal.

In a picturesque area of Rosemont Petite Patrie surrounded by beautiful greenery emerges two beautiful buildings: Ukrainian Residence located at 6300 – 8 avenue and The Ukrainian Villa at 6400 8th avenue between Beaubien and Bellechasse.

These two establishments serve the Ukrainian Community and more importantly The Senior Citizens of that community for the past three decades.

Madame Renée LaRochelle-Chumak

The both Residences are completely equipped to allow for a dignified lifestyle with a focus on feeling one is truly on vacation. The peace of mind of being amongst familiar surroundings is a considerable comfort and asset to the residents.

A few blocks from the Residence and Villa is an amazing park where the Ukrainian Community still gathers. It is situated on the wonderful grounds belonging to St. Sophie`s Cathedral, where the annual Ukrainian festival takes place for the entire community. Naturally, this park bears the name Park of Ukraine.

However, who is at the origins of these realizations? The  Ukrainian magazine ”Together in Montreal” is fortunate today to meet its main contributor – Madame Renée LaRochelle-Chumak.

  • Madame Chumak, you come from a French-Canadian family, but you have made a huge contribution to the Ukrainian Community. Please tell us how this all began?

– The introduction into the Ukrainian Community started by being introduced to Mr. Ben (Bohdan) Chumak in 1957, who becomes my husband three years later. We got married in the beautiful Ukrainian Greek Catholic church «Assumption of the Blessed Virgin Mary» and since then i have adopted Ukraine in my heart. They have a saying in French «prend mari – prend pays». I was raised in a Catholic family and was implicated in the church community and it’s daily duties. Therefore there is no doubt as to my implications with the Ukrainian Community. Having a communications background I had many contacts in the fashion and political arena’s.

In such, I wanted my experience to have an input in helping the Ukrainian Community. The first contacts I had with the Ukrainian Community were positive and engaging from many people. At this point I began organizing fashion shows implicating the ladies from the Ukrainian Parish, which became a huge success.

After my initial fashion show is where I met Olga Wysoczanskyj who offered to help me by volunteering.

Eventually, in frequenting the activities within the Ukrainian Community I observed the social isolation of the aging population. It is at that point that in 1972, with the help of Olga Wysoczanskyj who was our secretary, I started «The Ukrainian Golden Age Club» «TRIDENT». For me, Olga was a great friend, my sister and overall my guide into the Ukrainian Community that included folklore costumes, cuisine, dance, and religious traditions, etc…

With the formation of the Golden Age Club, «TRIDENT» I became the president for the following eight years. Many times during weekly events, half of the afternoons were informative (i.e. notaries, lawyers, medical, priests etc…) and the other half was bingo and coffee.

After some time I realized the need in constructing a Residence for the aging population. By chance, I happened to be driving by one day and passed the offices of la Société Canadienne d’hypothèques et de Logement (SCHL.) This is a Federal government branch that loans funds in the construction of buildings. At that moment I realized that God was sending me a message and that is when I accepted my task.

The assistant director asked what my credentials were in starting this project. My response was very honest «I have none, but I have the courage and determination». This response brought me to meeting with the General Assistant of the SCHL. The response was «We will get back to you». After some time my prayers were answered and the project became a reality.

The negotiations with the federal government started in 1978, construction in 1980, and in 1983 the official inauguration was held with the presence of the Governor General of Canada «The Right Honorable Edward Schreyer» and Mrs. Lily Schreyer, Mgr. Isidore Borecky Ukrainian Catholic bishop, Jean Drapeau, mayor of Montreal many dignitaries and the RCMP from Ottawa.

This was a huge event for the Ukrainian Community. The Ukrainian Residence will be celebrating its 35th anniversary next year (2018).

Ten years later in 1991 the construction of the Ukrainian Villa begins…Mrs Jane Skodinsky becomes and continues to be the first Administrative Director after many years of support and volunteer work.

  • This time you had the experience behind the Villa project?

– Not really, I may have gained much experience in construction, but the Ukrainian Villa required special attention in terms of medical services as well, as food services.

  • You give the impression that you love a challenge?

– Yes, absolutely, as you can attest by my many tennis trophies. I grew up with my sisters and brothers going to Scouts and as a family we are very resourceful.

  • Where does all your energy come from?

– I think that it is having the fortune of good health, which gave me a lot of energy. Moderation at all times is the SECRET. Determination and perseverance is essential. I always stayed the course.

  • It is said that our childhood determines who we become. What are your views?

– We do not choose our family, I was extremely fortunate to grow up in a family of 5 brothers and 5 sisters. I was the last of the eleven siblings and the most spoiled. My parents always told us that Education and Culture and Good Manners will take you far into this world.

  • I know that you fought to have Campbell Park renamed Parc de l’Ukraine. Thanks to you, Ukrainians today have a personal space to which they can connect to. How did you come up with this idea and why?

-In the 1970’s there were almost 6000 Ukrainians in Rosemont alone. This park is part of the heart and soul of the Ukrainian Community. It was not easy to get the name realized but eventually became the Alma Mater of the Ukrainian Community in Rosemont. It is with much gratitude that I mention Mayor Jean Drapeau’s overwhelming support to the name of this park.

  • You must have witnessed a parade of generations of Ukrainians. Have you noticed an evolution?

– Absolutely, as with everything in time, things change and people change as well. The first generation of Ukrainians passed on a rich tradition which hopefully will be preserved by all future generations.

  • If you could go back in time is there anything you would change?

– I feel that I have accomplished my realizations starting with my parish and community dedication as a child which eventually lead me to the path I was destined to be on.

Author Olesia Valerio

 

Інші статті журналу за липень 2017 року

Відлуння пісні не стихає в серці

Мистецтво хорового співу в сучасному житті рідкісне, але, як і раніше, – дорогоцінне емоційне задоволення, і його прихильники вирізняються вдумливістю та вишуканим музичним смаком. Мабуть, саме тому, що очікування слухачів досить високі, ті дванадцять творів, які звучали червневого недільного вечора у традиційному щорічному звітному концерті хору «Відлуння», що при осередку СУМ, дуже ретельно вибиралися артистами і диригентом Іваном Гутичем.

«Я з хором працюю близько 6 років, – говорить пан Іван. – Його основний склад – 35 артистів. Це досить великий і потужний колектив, якому під силу будь-який музичний твір. Я пишаюся людьми, які відповідально і серйозно ставляться до колективу і поважають того, хто стоїть поряд. Співати у хорі нелегко, бо треба не тільки прийти і співати 2 години, а ще й слухати та терпіти сусіда, який фальшує збоку. Моє завдання – зробити все можливе, аби слухачі, які прийдуть на концерт, щось знайшли, а не загубили».

Те, що хор «Відлуння» має близько 15-20 виступів на рік, говорить про його успіх, а, щоб артистам було не лише приємно, але і зручно працювати разом, їхнє, так би мовити, творче життя напрочуд добре організоване та продумане, і головну роль у цьому відіграє хорова управа, яка обирається раз на рік із колективу артистів. Вона затверджує (або ні) твори, запропоновані до роботи диригентом, опікується річним календарем концертних виступів, а зараз ще й готує конституцію хору, яка повинна бути прийнята у жовтні і до якої включені правила, що допомагають уникнути будь-яких творчих чи організаційних суперечок у колективі.

Диригент хору «Відлуння» Іван Гутич

І все ж існує тема, яку не вдається вирішити роками, на яку нарікають артисти і, насамперед, їхній диригент, – це брак часу, бо інколи попри всі календарі і добру організацію виникають несподівані тематичні виступи, а на підготовку творів до «сюрпризного» концерту хор має лише 1-2 репетиції. Але загалом, як визнає диригент хору Іван Гутич, і він, і артисти приходять до хору за натхненням, радістю, відчуттям дружного плеча поряд, а щорічний концерт, який завершує концертний сезон напередодні літніх канікул, – це радісна і довгоочікувана подія і для хору «Відлуння», і для його шанувальників.

Цього року, аби ще більше збагатити палітру творчого спілкування зі слухачем, хористи запросили до концерту танцювальний колектив «Троянда» з його драматичними композиціями. Юні танцюристи додали до партитури концертного вечора своїх зворушливих, яскравих і гумористичних нот. Після фінальних оплесків, які символічно завершили і концерт, і концертний сезон, хор «Відлуння» до вересня прощається із глядачем і…збирається на репетицію. «Це свого роду традиція, – пояснює Іван Гутич. – Ми збираємося на особливу репетицію, де просто співаємо українські пісні. Без правил – від душі! Хто як хоче, хто як відчуває».

Знаючи невгамовні творчі душі хористів, можна припустити, що саме на цій репетиції почне вимальовуватися орнамент майбутнього репертуару, який почуємо вже на Українському фестивалі у вересні!

 

“Я абсолютна прихильниця хору. Артисти дуже гарно співають і своїми піснями заспокоюють душу, ведуть нас у якийсь інший прекрасний світ.” Пані Надія Вертій-Цехмістро: шанувальниця

“Хор плекає традиціїї, наші пісенні традиції, які дісталися від бабів-дідів, і презентує їх нашим дітям. У цьому, на мій погляд, найголовніша цінність творчості хору “Відлуння”.” Пан Петро Равський: постійний слухач

“Від пісні до пісні все сильніші емоції і враження. Неймовірна відданість хористів і диригента пісні. То є привілей – слухати таку прекрасну, живу музику.”  Пан Юрко Кулицький: поціновувач творчості хору

Автор Ольга Халаш

 

Інші статті журналу за липень 2017 року

Наша мова солов’їна піде з нами у віки

Червневий день відлунює стодзвоно:

І сміх, і радість, й гомін голосний…

Зібрало нині свято нас чудове –

Прощальний вечір, вечір випускний.

Олександр Михасяк, Віта Хміль, Данило Кульчицький, Зоя Швець, Адріан Крупа, Наталя Данч, Андрій Мацюк

Третього червня в монреальській українській суботній  школі імені митрополита Андрея Шептицького відбулися урочистості з нагоди закінчення школи. Випускний вечір – це підсумок натхненної праці викладачів, сумлінного навчання учнів, вболівання за своїх дітей батьків, незгасного ентузіазму адміністрації школи на чолі з директором пані Дарією Гуменною.

Зал СУМу вщерть заповнений гостями, батьками та вчителями. За давньою духовною традицією свято розпочалося благословення пароха української церкви Успіння Божої Матері о. Ігоря Ощіпка. Директор школи пані Дарія Гумена звернулася до випускників з напутнім словом, далі відбулося  урочисте вручення свідоцтв та стипендій від української каси Desjardins, побажання від якої  доповнила вчителька української мови i літератури та ведуча вечора пані Олена Юник. Найкращій учениці Віті Хміль була вручена почесна стипендія від фонду колишнього вчителя школи Івана Ванкевича.  Серед запрошених – і колишня  директор школи пані Ірина Павлів.

Випускники висловили величезну вдячність своїм батькам, без яких цей чудовий вечір не відбувся б, і запросили їх на вальс, започаткувавши цим нову  традицію в українській школі. Саме завдяки батьківським зусиллям учні були залучені до української спільноти, і саме батьки передали їм любов та повагу до України.

Випускний вечір був не тільки радісним, а й  викликав певний сум на душі, бо залишають школу юнаки і юначки, котрі від дитсадочка рік у рік щосуботи  упродовж одинадцяти років i  дощовими осінніми ранками, і в час зимових хуртовин, і веселої весняної пори, коли так хочеться просто посидіти на сонечку,  приходили до української школи, щоб здобути знання рідної мови та культури, релігії, географії та історії, плекали рідне слово, вчилися, щоб знати хто вони, чиїх синів діти…

Стихли останні акорди випускного, попереду у вчорашніх учнів нові випробування, які, віриться, зміцнять та розправлять їхні крила! Щасти вам, випускники 2017!

Олена Юник

Фото: Андрій Костікін

 

Інші статті журналу за липень 2017 року

Липень / Juillet / July 2017

Дочекалися ми абсолютного літа, бо ж на календарі липень – надія літа, середина цвіту, розкішний, щедрий і різнобарвний бенкет року. Чарівна краса цього місяця з його тихими і зоряними ночами, свіжими і росяними світанками, запашним і цілющим різнотрав’ям, теплими короткими грозами навіває дивовижний спокій серед шаленого ритму життя. Саме час насолоджуватися сповненою яскравими фарбами благодаттю природи, коли солодкі запахи розливає липа, а в них вплітається аромат спілих, туго налитих соком ягід та сіна упереміж з пахощами степових трав, коли городи й поля обдаровують овочами, ліс – кошиками  грибів.

Хоч і хочеться просто зараз полишити справи і віддатися відпочинку, зробити це випадає не всім…  Саме їм додадуть гарного настрою свята, одне з яких  – 150 років від дня народження – масштабно і урочисто відзначає Канада – країна, що радо приймає українців, відкривши їм двері 125 років тому, і стала й стає для них другою батьківщиною. Свят  у липні чимало: після палких поцілунків 6 липня у Всесвітній день поцілунку, плетіння вінків та стрибків через вогнище на Івана Купала (7 липня) можна по-домашньому тепло або веселим і корисним  відпочинком на природі провести суботу й неділю, а там вже й  12 липня – День святих Петра і Павла. Вітатимемо цього місяця з іменинами не тільки Іванів, Петрів та Павлів, а й Ольг, адже 24 липня вшановуємо рівноапостольну княгиню Ольгу, якій присвячена одна із статей липневого “Разом”.

Сьогодні повідаємо вам, як пройшов щорічний звітний концерт хору «Відлуння», що при осередку СУМ  у Монреалі. Читайте також про випускний вечір у монреальській українській школі імені митрополита Андрея Шептицького. Сподіваємося що цікавим і надихаючим буде для Вас інтервю з визначною  постаттю  української громади Монреалю, засновницею українських інституцій для людей золотого віку Résidence ukrainienne  та Villa ukrainienne, мadame Renée LaRochelle-Chumak.

Відомого у світі майстра фотографії Юрія Білака – громадянина Франції і патріота України представлено у рубриці “Нашого цвіту”. Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю зі  старшим науковим співробітником IBM Canada, професором Торонтського університету, волонтером, громадським активістом та ініціатором включення України в програму стажування студентів “Mitacs Globalink Research Internships” Олександром Романком. Тим, хто знає колоритний український гурт “ДахаБраха”, і тим, хто чує про нього вперше  – інтерв’ю  з фронтменом цього музичного квартету Марком Галаневичем.

Читайте, бо це цікаво й пізнавально, про іпотерапію – ефективну методику лікування кіньми. Також можете більше дізнатися про спаржу, а ще пропонуємо кілька цікавих рецептів страв.

 

Вітаємо зі 150-літтям!

Многая літа, люба Канадо!

 

Офтальмолог ПАВЛО ГАРАСИМОВИЧ – ЛІКАР, ЩО Б’ЄТЬСЯ З ТЕМРЯВОЮ

За роботою він світу білого не бачить, аби тільки його пацієнти бачили… Щодня лікар-офтальмолог Павло Гарасимович б’ється з темрявою, щоб вона не поглинула тих, до кого вже наблизилася підступною катарактою чи глаукомою. Він напевно знає, як уберегти ту саму «зіницю ока», оспівану народною мудрістю, бо присвятив цьому своє життя.

Пане Павле, зізнайтеся, що винайшли магічний секрет керування часом, бо як інакше пояснити те, що за 24-годинну добу Ви встигаєте зробити стільки, скільки звичайній людині не під силу і за 48 годин?

Секрет один: потрібно мати хороших людей на роботі і гарну жінку вдома, яка з розумінням ставиться до того, що я роблю, та допомагає з дітьми. Це, я думаю, найважливіше. Я дуже щасливий, бо доля мені послала дуже гарних людей, які мене оточують! Ми маємо лише одне життя, і я намагаюся його прожити максимально насичено і ефективно, допомогти пацієнтам, навчитися новому, побачити різні країни.

Чому справою свого життя Ви вибрали саме офтальмологію?

Ця думка прийшла до мене наприкінці медичної школи. Про офтальмологію на загальному навчанні говорять мало, але я був знайомий з одним українським лікарем, який в Америці представив мене своїм колегам – офтальмологам. Мені завжди подобалася хірургія і мікрохірургія, а коли почав дізнаватися, яка це делікатна справа – операція на очах, якої надзвичайної пильності вона потребує, та що, окрім операцій, можна робити різні дослідження, то офтальмологія також зацікавила мене.

Нині офтальмологічна клініка “Bellevue”, заснована Вами у 2003 році, вважається однією з провідних клінік Квебеку. Чи важко було розпочати бізнес і які досягнення маєте на сьогодні?

Так, було нелегко. Ідея цього бізнесу передбачала створення найкращої клініки офтальмології, а це, зрозуміло, великі кошти. Тож все робилося поступово: спочатку перший поверх, потім другий, третій. Тепер у клініці працює понад 40 офтальмологів. Ми проводимо різні операції, і до нас долучилося багато спеціалістів у галузі лікування очних хвороб. Ми є одним із світових центрів з проведення досліджень нових приладів для діагностики та апаратів, які використовуються для операцій на сітківці чи рогівці ока. Стати провідною клініці “Bellevue” допомогли 3 принципи, на які спираємося у роботі. Перший із них – це все, що робимо, повинно бути на користь пацієнтам. Наприклад, ми відмовляємося від лінз, навіть якщо нам їх пропонують за нижчу ціну, бо вони можуть бути менш якісні, і кажемо, що це суперечить нашому принципу. Намагання дати пацієнтам все найкраще – друге непорушне правило клініки. Раніше було складніше, адже доводилося довго чекати ліки, імпланти, зараз це все надається швидше. Я й сам людина, яка не любить чекати, отож, щоб наші пацієнти швидше мали ліки, іноді отримуємо їх через дослідження або просто купуємо нові технології, до яких наші пацієнти мають доступ. Для прикладу, при глаукомі під повікою формується маленька подушечка водички, і, щоб її позбутися, з 70-х років і понині в Канаді практикується досить примітивна операція: в оці робиться дірочка і водичка витікає. Завдяки нашим дослідженням сьогодні існують міліметрові імпланти (вони, до речі, є тільки у нас), які вставляються і дають можливість цій водичці витікати натуральними шляхами. Поки всі клініки зможуть робити те, що ми робимо зараз, пройде 20-25 років. Отже, повторюся, принцип номер два – для наших пацієнтів все найкраще, а номер три, як я вже говорив спочатку, – мати найкращу команду і дбати про неї, як про власну родину.

Ви пишете наукові статті для журналів. Це тільки канадські видання?

Ні, здебільшого інтернаціональні медичні фахові журнали British Journal of Ophthalmogy, American Journal of Ophthalmology, Journal of Glaucoma, хоча маємо і канадський “Canadian Journal of Ophthalmolog”. Аби дослідження, які ми проводимо, мали сенс, вони повинні використовуватися на практиці, тому про них розповідаємо в журналах і на міжнародних конференціях. Я був вже, мабуть, у 50-ти країнах, де представляв разом зі своєю командою дослідження, що можуть змінити життя як моїх колег, так і їх пацієнтів.

Яких тем Ви переважно торкаєтесь у виступах на міжнародних конференціях?

Найчастіше це теми, пов’язані з глаукомою і катарактою. Про глаукому ми вже казали, а ось щодо катаракти… Операції з її видалення робляться у Квебеку ультразвуковою машиною, тоді як десь останні 10 років у Європі – лазером, більш точною і менш травматичною для ока технологією. Ми у Квебеку були в авангарді, бо в наших 2-х клініках першими застосували цей метод.

Вважаєте себе більше науковцем чи практикуючим офтальмологом?

Для мене найважливіше за все пацієнт, і, щоб йому найкраще допомогти, я повинен бути і хірургом, і дослідником. Тож моя відповідь: 50% на 50%.

Декого Ви вириваєте з темряви, даруючи можливість знову бачити. Декому допомагаєте перетворити світ із чорно-білого на кольоровий. Почуваєтеся іноді чарівником?

Чарівником навряд… Я вдячний вищій силі за знання і руки, дані мені, аби допомагати людям. Батькам і вчителям дякую, що розвинули мої можливості, які зараз застосовую в офтальмології. Надзвичайно радію, якщо пацієнт після втрати 50% зору, або й більше, може знову бачити завдяки нашому лікуванню, операції. Приємно спостерігати, як людина повертається до повноцінного, насиченого кольорами життя.

Цікаво, що серед послуг, які надає клініка, є одна дещо несподівана – ін’єкції препаратів Botox, Restylan i Perlane. Можете про це розказати докладніше?

(Посміхається) Якось бачу: одна з моїх пацієнток після операції, яка дуже поліпшила її зір, сидить сумна. Запитую, чому вона така невесела, адже тепер бачить набагато краще. “Та, – каже, – не бачила раніше, скільки в мене зморшок!” ( сміємось обоє). Тож відтоді не тільки лікуємо очі, але й маємо спеціалістів, які поліпшують вигляд обличчя, зокрема навколо очей. Пластичні препарати, про які ви запитали, якраз і допомагають виглядати молодшими.

Ваша дружина Наталія працює разом із Вами у клініці “ Bellevue”, тому має щастя бути поряд частіше, аніж діти, які, певно, дуже сумують, що майже не бачать тата?

Дійсно, мало часу для спілкування з дітьми, але його намагаюсь використати максимально. Раніше, коли вони були молодшими, брали їх з собою на конференції. Зараз вони підросли, частіше бувають тут, у клініці, і також подумують про медицину. Вже малюють око і знають, як називаються його частини. Мені було б дуже приємно, якби хтось один із них (або і всі троє) пішли моїм шляхом.

Зважаючи на Вашу зайнятість, чи цікавитеся, пане Павле, громадським життям?

Мої родичі вели активне громадське життя, тому мені, навіть коли часу обмаль, хочеться також бути задіяним у справах громади, це наша сімейна традиція. Я завжди гордо всім кажу, що я українського походження!

Пане Павле, на завершення бесіди чи могли б Ви порадити нашим читачам, як зберегти зір до глибокої старості?

Я раджу що два роки відвідувати офтальмолога, а ще не курити, їсти багато овочів і риби. Також слід уникати ультрафіолетових променів, тому сонцезахисні окуляри носити не лише у літні сонячні дні, але і взимку, зокрема, коли лежить сніг.

Спілкувався Степан Балацко

Берегиня лемківської пісні ”Слухай, мила, як той пташок співат, Же з любови нич добра не биват”…

А чи багато ви знаєте про лемків, їх пісні, культуру та звичаї? Дякуючи цій тендітній, чарівній і щирій дівчині сьогодні маємо змогу доторкнутися до тисячолітнього самобутнього колориту жителів Східних Бескидів через пісню, яку так бережно несе у світ Аничка (Анна Чеберенчик). Лемківські мотиви, що так природньо звучать з її вуст відлунням Карпат, не залишають байдужим жодне серце.

Пані Ганно, розкажіть нам трішки про ваше дитинство.

Я народилася і виросла в лемківській родині (по татовій лінії) у мальовничому селі Свірж, що за 40 км від Львова. В нашому селі зупинялися і переважно залишалися сім’ї, депортовані під час операції “Вісла”. Тож я, власне, зростала у такому оточенні, де спілкувалися лемківською мовою, дотримувалися лемківських традицій, співалися лемківські пісні, і, звісно, ще в дитинстві полюбила ці народної пісні. Згодом я вступила до Львівського училища культури та мистецтв на факультет хорового диригування. Хоч мої батьки були не у захваті, але я пішла вчитися туди,  куди хотіла (сміється). По закінченні училища було бажання вступити до консерваторії, але тоді були важкі часи, і я пішла на роботу.

Першою сценою і публікою слугувало Вам сімейне коло?

Певною мірою так, співати усією родиною було звичною справою. Проте, ви знаєте, через сором’язливість мені дуже не подобалося виступати перед рідними чи гостями, яких тато радо запрошував. Інша справа – співати у школі!  Я там виходила на сцену, співала, мені аплодували й “рівнялися на Ганнусю”. І донині на сцені завжди почуваюся вільно, розкриваюся перед слухачем.

На великій сцені я вперше заспівала у липні 2000 року, коли виконала дві лемківські пісні на 17-у міжнародному фестивалі “Лемківська ватра” у Ждині (Польща). Тоді виступ був для мене якоюсь мірою доленосним випробовуванням, адже загадала: якщо вийду на ту сцену, то буду співати, а якщо ні, то й ні.

Судячи з усього, він видався успішним?

Дуже успішним. Я, пригадую, навіть не встигла повністю одягнути моє сценічне вбрання, а мене вже покликали на сцену. Так я і вибігла: у вишитій сорочці, камізельці та джинсах. Але все це відбувалося у вечерню пору, тому поєднання джинсів з вишиванкою виявилося дуже актуальним.

Виходить, Ви є попередницею сучасної моди: вишита сорочка під джинси?

Я дуже тішуся з того, що поступово змінювалося ставлення до вишиванки і взагалі до національного вбрання,  що дедалі більше саме вишиванка набуває популярності. Тут я свідомо не сказала “стає модною”, бо не дуже захоплююся словом “модно”, адже мода проходить, а вишивана сорочка – це  те наше, що потрібно берегти і що мусить бути завжди. Звичайно, люди по-різному ставилися до мого вбрання і репертуару, адже одним подобалося – інші хотіли чогось сучаснішого.

Тож  перші пісні, які Ви виконували, були лемківські ?

Професійні – так. Сьогодні можна стверджувати, що моїми піснями переважно цікавиться молодь, що з самого початку було моєю творчою метою,  тому й хочеться осучаснити лемківську народну пісню.

Для цього  я почала  записувати окремі лемківські пісні в сучасній обробці і в якийсь момент захотілося створити пісенний альбом. Першою в ньому, звісно, була пісня “Аничка” (заспівує: “Наша Аничка, лем за Яничка би ся оддавала…”). Відтоді мене називають Аничкою,  хоча попервах  це мені не було до вподоби, але зараз вже звикла. Що тут вдієш?!  Добре, що вдома мене звали Ганнусею.

Цікаво знати, чи знайомі ви з Христиною Соловій, адже багато хто вперше почув лемківську пісню саме з її вуст на “Голосі Країни” ?

Як файно, що Ви її згадали! Христинку я знаю дуже добре. До речі, вона була на презентації мого англомовного альбому. Ми спілкуємося, вона мене інколи запитує про значення якогось лемківського слова. Вперше Христя почула по радіо пісню “Под облачком”, а почути її можна було лише на “Львівській хвилі“ або на радіо “FM Галичина” у  виконанні лемківської співачки, яку звуть… Аничка! (уміхається).

 Хто був ініціатором організації Вашого концерту в Монреалі і яка його мета?

У Канаді я вже не вперше. У 2002 році в мене було турне Північною Америкою, зокрема США і Канадою, де я брала участь в українських фестивалях „Верховина”, „CУM”, „Лемківська ватра”. Коцерти проходили в Нью-Йорку, Чікаго, Toронто, Moнреалі, Міннеаполісі. Мене скрізь дуже тепло приймали. Зо два роки тому я мріяла знову потрапити до вас і щаслива, що нарешті за сприяння  громадського об’єднання «Комітет допомоги Україні міста Монреаль»  та особисто його голови Сергія Савченка моя мрія здійснилася.

28 травня цього року в Монреалі відбувся 30-й, завершальний, концерт мого благодійного туру. Усі зібрані від концертів кошти я передаю на реабілітацію поранених українських воїнів та сім’ям загиблих. Хотілося б дати концерти ще у Вінніпезі та Ванкувері.

I як вас приймали в Монреалі ?

Дуже тепло і щиро. Мені надзвичайно радісно бачити стільки небайдужих людей, що не шкодують ні свого часу, ні грошей на таку необхідну підтримку знедолених і скалічених війною українців. Я розумію, що багато хто уже стомився за три роки війни, тому дуже вдячна тим, хто прийшов на мій концерт у Монреалі. Я вірю, що з такою підтримкою вже незабаром настане мирний час і ми неодмінно переможемо!

Я взагалі надзвичайно вдячна канадській публіці за щиру довіру, адже протягом трьох років, що  виступаю з благодійними концертами, не виникало якихось запитань, непорозумінь чи сумнівів. Знаєте, ці концерти особливі: на них завжди панує родинна атмосфера, а по закінченні слухачі ще довго не розходяться – спілкуємося, фотографуємось, єднаємося.

Як  Ви, гастролюючи,  проводите вільний від концерту час?

Я досить міська людина,  люблю відвідати музей, а особливо посидіти в затишному кафе за кавою й тістечком, бо мені так краще запам’ятовується місто, в якому даю концерти. Взагалі я дуже люблю подорожувати.

Що побажаєте своїм шанувальникам та нашим читачам?

Хочеться, щоб усі добре жили, в мирі та злагоді, щоб їздили будь-куди,  мали достаток,  гарні умови життя… Бажаю спільної нам перемоги та  мріяти  і щоб завжди мрії збувалися!

Олеся Валеріо

Червень / Juin / June 2017

Зарум’янилось літо червнем – місяцем, який може пишатися своєю красою.  Саме цієї пори розкошують трави, напоєні дощами, та буяють півонно-маково квіти в палісадниках, парках і лугах, ще не випалених сонцем. У природі розлилися червоні барви дозрілих черешень і вишень, а їм на підмогу приходять порічки.

На початок червня припадають Зелені свята  (Трійця), а наприкінці місяця  починається двотижневий Петрівський піст, про який казали: “Петрівка – на хліб голодівка”. Цього місяця вдячно і з любов’ю вшануємо татусів, адже 18 червня відзначається День батька і щирі вітання на їхню адресу лунатимуть у кожній домівці.

Літо – пора фестивалів, і “Разом” знайомить своїх читачів з Джейн Колбі – організатором українського фестивалю в Оттаві, яка докладає неймовірно багато зусиль, щоб він був винятковою подією в житті української громади. У червні повідаємо вам про віддану працю на благо повернення людям зору лікаря-офтальмолога Павла Гарасимовича та його клініку “BELLEVUE”. Одні з вас, шанувальники журналу, цього місяця познайомляться, а інші знову зустрінуться з чарівною виконавицею лемківських пісень Аничкою, завершальний, 30-ий, концерт благодійного туру якої відбувся 28 травня у домі Спілки української молоді в Монреалі.

Пропонуємо до вашої уваги ексклюзивне інтерв’ю, яке для “Разом” дав успішний канадський бізнесмен, засновник і власник компанії “Lava Computers” Роман Винницький. Зацікавить вас також розповідь популярного майстра витонченої квіткової скульптури, що вражає світ, Володимира Каневського про свою творчість. Якщо ти, читачу, нічого не знаєш про Єгора Грушина – надзвичайно талановитого та перспективного українського музиканта і композитора, сучасного неокласика, то дізнавайся зараз і тут. Червневий номер журналу перенесе вас у Вилкове на Одещині, яке називають українською Венецією.

Збираєтеся на пікнік? Тоді загляньте на сторінку з рецептами і загодя зготуйте  страви, які варто взяти з собою. Порадуємо наших читайликів новенькою казкою про пихатого жука-оленя.

Залишаймося разом у червні!