«Як для священика місцем, де він чесний і відкритий перед Богом, є вівтар, так для актора сцена – місце, де він має бути відкритим і чесним перед глядачем», – вважає Ольга Онищенко, режисерка самодіяльного театру «Стожари» (Монреаль), інтерв’ю з якою – спеціально для журналу “Разом”.
– П’ять років – 5 вистав, і за кожну – по 5 найвищих балів від глядача. То ж як почуваються цього ювілейного вечора круглі відмінники?
– Дуже щасливі… Це наш перший ювілейний концерт. Підготовка до нього відрізнялась від підготовки до вистав, тому неабияк хвилювалися. Це був новий досвід, та в цілому свято вдалося, і наш колектив вдячний творчим гостям, які брали участь у концерті, а також нашим щирим глядачам за допомогу і підтримку.
– Сьогодні аматорський театр «Стожари» – відомий мистецький колектив зі своїм творчим обличчям: колоритом і стилем, традиціями і репертуаром, прихильниками і спогадами. Отож щодо останнього: як все починалося?
– Ви знаєте, українська громада Монреаля надзвичайно багата талановитими людьми, я б сказала, діамантами, які, можливо, самі не знають про це. Їхнє бажання ділитися з іншими тим, що горить у серці, допомогло нам зустрітися. Спочатку збиралися на різних заходах десь у громадах, у церквах, де частково могли реалізувати свої акторські здібності , а потім вирішили разом зробити різдвяний вертеп. Знаючи, що я підготувала декілька театральних мініатюр з дітьми і підлітками у церкві святої Софії, мої майбутні актори покликали мене до себе у «Зустріч» ( українське Товариство допомоги емігрантам – авт.) і сказали: “Давайте будемо разом!” Я погодилась і тим щаслива, бо відтоді відкриваю їх для себе все більше і більше.
– То це не Ви знайшли акторів для театру, а вони Вас?
– Я думаю, що ми йшли назустріч одне одному.
– Як вибирали назву театру?
Довго думали! Першу виставу «Ніч перед Різдвом» показали просто театром при УНО, без назви. А після прем’єри зрозуміли, що настав час якось себе ідентифікувати. Було безліч як пропозицій (пам’ятаю варіанти «Драбина», « Коло», « Будьмо» ще якісь), так і суперечок. Одним словом, всі пропоновані назви були занесені до списку і, оскільки відносини у театрі демократичні, проголосовані. Більшість підтримала акторку Зоряну Мельничук, і після голосування наш театр став «Стожарами». Ця назва мені дуже подобається, бо ми тепер тезки небесного сузір’я (посміхається).
– Першою виставою, як Ви вже сказали, була «Ніч перед Різдвом». Це якось пов’язано з тим, що Ви, пані Ольго, землячка Миколи Гоголя?
– Щиро кажучи, над цим не думала, але, мабуть, так і є, бо ж я, як і письменник з Полтавщини. Я дуже люблю творчість Гоголя і дуже його відчуваю. Коли жила в Україні, навідувала село Гоголеве, де він зростав. До речі, і друга робота театру – вистава “Сорочинський ярмарок” – також за твором Гоголя.
– Яка з п’яти вистав для Вас найдорожча?
– «Іспанська муха». Я б скоріше сказала, що вона не найдорожча, а найбільш вдала й очікувана глядачем. За 5 років значно зріс наш творчий рівень, та ще у цій виставі до нас приєдналися професійні актори. Після кожної вистави “Стожарів” глядачі цікавилися, коли ж буде поставлена «Іспанська муха», так що її можна назвати замовленням української громади. Непросто було знайти тексти, адже оригінали німецьких авторів ( А. Арнольд, Е. Бах – авт. ). Та без див у житті не буває: якраз того дня, коли до Монреаля прилетіла з концертом українська співачка Оксана Муха, до мене підійшов пан Євген Струмінський (член УНО – авт.) і дав флешку з електронним варіантом перекладу «Іспанської мухи» українською, який зробив Іван Король – художній керівник драмгуртка ім. І. Котляревського при УНО. Під час роботи над виставою, дія якої переносить у Львів (львівські назви, імена, відповідний колорит) ми додали музику, співи, танці – зробили такий собі мюзікл. Це мало успіх!
– Пані Ольго, чи правда, що авторство постановки “Стіна” належить Вам та що допомогло Вам дуже правдиво передати почуття героїв Майдану?
– Так,”Стіну” написала я. В неї вилилося все те, що я побачила і пропустила крізь серце, коли у час Майдану була в Україні, зокрема в рідній Полтаві. Мішки з піском біля держадміністрації, багатолюдні мітинги, загрозливий Антимайдан навпроти – у повітрі неймовірна тривога, передчуття бою… В театрі рік нічого не робили, ми не могли тоді навіть зустрічатися. Дуже тяжко було сидіти тут, у безпечній Канаді, знаючи, що твоя Батьківщина страждає; коли твоє серце крається, а ти фактично нічого не можеш зробити. Та, зрештою, весь біль мусив кудись вилитись – так народилася « Стіна», яка стала корисною для всіх: для трупи, для глядачів, які навіть плакали, для України. Всі благодійні кошти від вистави пішли на допомогу Україні.
– Ви згадали вище, що поряд з акторами-аматорами у театрі грають відомі професіонали. Розкажіть, хто саме і чи втручаються вони у режисерську роботу?
– Професійні актори, які, сподіваюся, із задоволенням співпрацюють зі “Стожарами”, – це Григорій Гладій, Олександр Самар, Оленка Хом’якова та Сергій Марченко. Чи втручаються? Тут однозначно і не відповісти. Говорять, що талановиті особистості, зокрема артисти, часто вибагливі та амбіційні, але ті, які прийшли до нас, не такі. Вони, щонайперше, виховані і розумні люди, тому, якщо і втручаються, то роблять це дуже тактовно. Не повчають і не критикують, а просто талановито грають, а ми вчимося, як діти, на їхньому прикладі. Григорій Гладій нещодавно запросив нас до театру Prospero, де режисерував постановку «Гравець» за Ф. Достоєвським – яскраву новаторську роботу! Олександр Самар наразі готується до прем’єри вистави «Les manchots» (про події Майдану) в театрі Quat’Sous. Оленка Хом’якова, хоч прибула недавно до Монреаля, уже отримала грант для участі в проектах Théâtre de l’ Avant – Pays.
– Як часто (з огляду на зайнятість “стожарівців”), збираєтеся на репетиції?
– Збираємося, зрозуміло, тільки у вільний час, а він для нас – майже розкіш, бо у кожного сім’я, робота тощо. Інколи я по-доброму заздрю професійним режисерам, у яких усе сплановано, по графіку. У нашому ж самодіяльному колективі мусимо знаходити вільний час для творчості, зате отримуємо радість від репетицій і від вистав, від можливості спілкуватися з глядачем.
– Пані Ольго, Ви ніжно називаєте акторів «мої стожарики». Це означає, що на репетиціях є «згода у сімействі» чи грім таки гримить часом?
– Буває всяке, як і в родині ( посміхається). Наприклад, на генеральній репетиції і актори, і звукорежисер чи хореограф – всі абсолютно нормально сприймають якісь короткі конкретні зауваження та поради. Взагалі я ніколи не наполягаю, щоб вони робили по-моєму. І через те, що немає ніякого тиску і стресу, театр стає місцем для самореалізації актора. Також ми в трупі підтримуємо позитивний настрій один одного перед виходом на сцену. Та і я завжди попереджаю акторів: є в серці якісь негативні почуття – зачекайте, охолоньте! Напевно, дослухалися, бо, зокрема на сцені, у нас немає суперечок.
– Чи театр “Стожари” гастролює?
– Так, ми були на «Miss Ukrainian Canada» в Торонто – конкурсі масштабному і видовищному. Це було дуже яскраве свято краси, куди наш театр потрапив як запрошений гість. Ми показали уривок з «Іспанської мухи», мали успіх і тепер вирішили показати в Торонто цілу виставу, прем’єра якої відбудеться в суботу, 6 травня о 19:00 в Українському домі ім. Т. Шевченка за адресою: 482 Horner Avenue Toronto M8W 2B7.
– В Україні все частіше режисери говорять про некритичність глядача. А ваш глядач який?
Наш глядач надзвичайний! У Канаді життя вимагає повної віддачі від людини. Немає такого, щоб кожен собі не розпланував кілька вихідних наперед. Однак вірні глядачі театру “Стожари” знаходять час прийти на вистави, за що ми надзвичайно вдячні їм.
Чи не думали Ви зробити виставу у жанрі пластичної драми, який актуальний для мультикультурних країн, зокрема і Канади?
– Це дуже цікава ідея, правда. Пластична драма – сфера діяльності актора театру Сергія Марченка, що досяг високих успіхів у цьому жанрі і свого часу пропонував нам зробити майстер-класи. Якщо скористаємося його допомогою, то зможемо іти на місцеву публіку, бо одразу відпадає проблема мовного бар’єру.
– Щойно відлунали ювілейні оплески, але довго переводити подих « Стожари» не планують: театр, кажуть, отримав одне дуже цікаве запрошення…
– Так, нас запросив Centre culturel Henri – Lemieux на LaSalle. Йдеться про те, щоб показати нашу “Іспанську муху”» українською мовою з субтитрами французькою. До речі, ідея створення вистави з субтитрами виникла ще задовго до цього запрошення. ”Іспанську муху» з субтитрами покажемо 23 квітня. Для нас виступ перед місцевою публікою – досвід новий і цікавий. Звичайно, прийдуть як українці, так і франкофони.
Якщо ця ваша робота їм сподобається, то наступною вже може бути пластична драма!
– Вуаля!
(сміємося обидві)
Автор Ванесса Міранда