Тоді як філософи математики доводять, що 2+2 = 5, працівники Української народної каси «Desjardins» (“Дежарден”) шукають способи так скласти 2+2, щоб вийшло 6, 7, а ще краще 10. Чому, здивуєтесь ви? Відповідаю: тому що Каса не лише повинна рахувати гроші своїх вкладників (і тут, повірте, фахівці кооперативу точно знають, що 2+2 = 4 ), але, головне, примножувати їх. Як підказує логіка, збагачений клієнт – збагачена громада, а багата громада, то й потужна фінансова установа. Отже вигода очевидна і Касі, і її учасникам – отака математика. Про те, як працює Українська народна каса «Desjardins» на користь української і не тільки української громади, дізнаємося від її генерального директора пана Юрка Кулицького. 

Пане Юрку, як давно і ким заснована Українська народна каса «Desjardins» та скільки років Ви очолюєте її як директор? 

             Такою, як сьогодні, монреальська Українська народна каса «Desjardins» стала у 2005 році від злиття трьох своїх попередників : Національної кредитної спілки, започаткованої 1944 року, Народної каси (1952 року) і Кредитної Спілки (1955 року). Тож загалом “Дежарден” трохи більше 70 років, з яких десь 12 останніх я її директор.

             Чим кооператив вигідніший від класичного банку та в чому особливість підходу до членів каси?

             Різниця між ними, справді, не надто велика. Технічно кооператив у нинішніх умовах сильної конкуренції надає ті ж послуги, що й банки: позики на автомобілі, будинки, комерційні проекти, бізнес; із найсучасніших – мобільний депозит, безконтактна оплата телефоном, доступ до рахунку в Інтернеті з мобільних пристроїв тощо. Наші клієнти можуть користуватися послугами «Desjardins» 24 години на добу, 7 днів на тиждень, 365 днів на рік . Ми інтенсивніше від банків підтримуємо українську громаду, виділяючи їй з прибутків Каси більше коштів на спонсорську допомогу для розвитку культури, мистецтва, спорту, та й про всю громаду міста не забуваємо, виділяємо шпиталям на медичне обладнання, частково фінансуємо школи і т. д..

             Які з пропонованих Українською касою послуг і програм для постійних учасників найбільше себе виправдали ?

             Насамперед, звичайно, програми та фінансові послуги, найнеобхідніші нашим клієнтам, такі як купівля авто чи будинку, навчання дітей тощо. Всі вони допомагають їм реалізувати плани та мрії. Серед наших клієнтів багато підприємців, які купують будинки, відновлюють і перепродують їх, таким чином економічно зростаючи. Я особисто дуже задоволений, коли бачу поступ вперед новоприбулих іммігрантів, котрі, скориставшись послугами «Desjardins» щодо вигідного інвестування чи легальної економії на податках, крок за кроком стають солідними громадянами Канади.

             Чи проводите якісь акції з розвитку фінансової грамотності населення?

             Це дуже добре питання. У нас уже є, і будемо старатися мати ще більше загальних інформаційних сесій, де можна дізнатися детальніше про заощадження та інвестиції, про види і переваги наших послуг. Між іншим, ми проводили конференції на ці теми, але хотілося б частіше це робити та залучати побільше людей. І, власне, нові програми просування до соціальних мереж, котрі ми будемо вводити, сприятимуть швидкій організації зустрічей з потенційними клієнтами і наданню необхідної інформації всім бажаючим, бо ж головне для Каси – відповідати на питання, які цікавлять багатьох.

             Світ все частіше стикається з проблемою хакерських атак. Чи достатньо від них захищені члени Каси?

             Абсолютно! У мережі «Desjardins» є цілий відділ комп’ютерної безпеки, послугами якого користується і Українська каса, тому 4 мільйони членів «Desjardins» у Квебеку, в Онтаріо, в Новому Брансвіку, в Манітобі надійно захищені. Проте ми завжди нагадуємо нашим клієнтам, щоб були пильними та не стали жертвою хакерів, які іноді висилають людям електронні повідомлення ніби-то від імені нашої фінансової установи, наприклад, що рахунок конкретного клієнта під загрозою, тому просимо поновити пароль. Щодо загальної системи та системи переказів з упевненістю можу сказати: вони мають надпотужний захист, та ще й ж всі рахунки вкладників застраховані.

             Пане Юрку, який напрямок розвитку Української каси Вам особливо цікавий як професіоналу?

             Інвестиції. Розміщувати гроші так, щоб вони росли, інвестувати у нові компанії чи у нові технології, щоб з часом був добрий прибуток, – це ж, погодьтеся, цікаво.

             Чи багато серед вкладників Вашої установи неукраїномовних?

             О, я б сказав, що з часом у нас чимраз більшає неукраїномовних клієнтів. Вони переважно грецького, румунського, французьського походження, є також квебекуа, багато італійців, іспанців, яким подобаються наші послуги, багато слов’ян. Зрозуміло, зайняті вони в різних сферах праці, це і бізнесмени, і домогосподарки.

             Яку суму щороку витрачаєте Українська народна каса «Desjardins» на спонсорство?  Ким приймається рішення про благодійну допомогу та за яким принципом вибирають тих, кого підтримати?

             Останні кілька років виділяємо по близько 70 тисяч доларів на підтримку українського шкільництва, мистецтва, українських церков, українських медіа. Так, у нас є спонсорський комітет, що створений з директорів каси та який дає свої рекомендації управі Каси, а потім вже управа вирішує приймати ті рекомендації чи ні. У мене права голосу нема. Щоб визначитися з підтримкою, в управі дивляться, які з представлених проектів достатньо серйозні, скільки в них задіяно людей, чи виконували заявники проектів свої попередні зобов’язання, який соціальний напрямок проектів (здоров’я, наука, культура чи мистецтво).

             Пане Юрку, вперше потрапивши до Вашої установи, я була вражена феєричним і водночас професійним та ще й чотирма мовами обслуговуванням клієнта одним з працівників Каси. Це всі Ваші підлеглі володіють такими якостями?

             Так, ми щасливі мати працівників, які володіють кількома мовами, бо можемо обслуговувати клієнта тією мовою, якою йому зручно. В Української народної каси «Дежарден» дійсно гарна команда, дуже гарна! Як директор, я задоволений чути про їх вправність від вас, бо сам хорошу роботу працівників бачу щодня і сподіваюсь, що наші клієнти також помічають її та гідно нас оцінюють. Спеціальний відділ федерації « Дежарден» постійно робить телефонне опитування щодо рівня задоволеності клієнтів отриманим сервісом, то хочу Вам сказати, що у нашої Української каси найвищий показник у Монреалі серед філіалів “Дежарден”, і за ним ми ідемо нарівні з найкращими установами інших банків.

             Ви прибічник офіційно професійних відносин між директором і підлеглими чи таки допускаєте якусь теплу нотку в спілкуванні?
             Від мене і дирекція, і управа Каси очікують прогресу та певних досягнень, тому мій обов’язок – передати ці очікування працівникам, наголошуючи, що ми всі тут для того, щоб працювати. Тож не суцільне свято в нас (посміхається), але, коли маємо змогу, влаштовуємо різдвяні вечері, святкуємо дні народження всіх наших працівників, традиційно вітаючи квітами, картками і приємним співом. В атмосфері нашої установи панує баланс між зайнятістю і відпочинком та у спілкуванні.

             Кажуть, щаслива людина та, яка з радістю іде на роботу і потім з радістю повертається додому. Якщо слідувати цій формулі, Ви щаслива людина?
             Я щасливий. І, правду кажучи, у житті кожної людини є кращі дні, є й гірші… Так і у мене буває по-різному, але загалом я почуваюся дуже щасливим. Ще й від того переповнений цим почуттям, що із задоволеним працюю в Касі.

             Якого майбутнього Ви побажаєте Українській народній касі «Desjardins» та її учасникам?
             Бажаю їй зростання, щоб вона допомагала нашим людям розвиватися і заможнішати, щоб навчалася наша молодь, поповнюючи ряди професіоналів, щоб громада розквітала і ставала сильнішою.

Отже кооперуймося, бо ми того варті?
Абсолютно!

Автор Ольга Халаш

 

«Як для священика місцем, де він чесний і відкритий перед Богом, є вівтар, так для актора сцена – місце, де він має бути відкритим і чесним перед глядачем», – вважає Ольга Онищенко, режисерка самодіяльного театру «Стожари» (Монреаль), інтерв’ю з якою – спеціально для журналу “Разом”.

– П’ять років – 5 вистав, і за кожну – по 5 найвищих балів від глядача. То ж як почуваються цього ювілейного вечора круглі відмінники?

– Дуже щасливі… Це наш перший ювілейний концерт. Підготовка до нього відрізнялась від підготовки до вистав, тому неабияк хвилювалися. Це був новий досвід, та в цілому свято вдалося, і наш колектив вдячний творчим гостям, які брали участь у концерті, а також нашим щирим глядачам за допомогу і підтримку.

– Сьогодні аматорський театр «Стожари» – відомий мистецький колектив зі своїм творчим обличчям: колоритом і стилем, традиціями і репертуаром, прихильниками і спогадами. Отож щодо останнього: як все починалося?

– Ви знаєте, українська громада Монреаля надзвичайно багата талановитими людьми, я б сказала, діамантами, які, можливо, самі не знають про це. Їхнє бажання ділитися з іншими тим, що горить у серці, допомогло нам зустрітися. Спочатку збиралися на різних заходах десь у громадах, у церквах, де частково могли реалізувати свої акторські здібності , а потім вирішили разом зробити різдвяний вертеп. Знаючи, що я підготувала декілька театральних мініатюр з дітьми і підлітками у церкві святої Софії, мої майбутні актори покликали мене до себе у «Зустріч» ( українське Товариство допомоги емігрантам – авт.) і сказали: “Давайте будемо разом!” Я погодилась і тим щаслива, бо відтоді відкриваю їх для себе все більше і більше.

– То це не Ви знайшли акторів для театру, а вони Вас?

– Я думаю, що ми йшли назустріч одне одному.

– Як вибирали назву театру?

Довго думали! Першу виставу «Ніч перед Різдвом» показали просто театром при УНО, без назви. А після прем’єри зрозуміли, що настав час якось себе ідентифікувати. Було безліч як пропозицій (пам’ятаю варіанти «Драбина», « Коло», « Будьмо» ще якісь), так і суперечок. Одним словом, всі пропоновані назви були занесені до списку і, оскільки відносини у театрі демократичні, проголосовані. Більшість підтримала акторку Зоряну Мельничук, і після голосування наш театр став «Стожарами». Ця назва мені дуже подобається, бо ми тепер тезки небесного сузір’я (посміхається).

– Першою виставою, як Ви вже сказали, була «Ніч перед Різдвом». Це якось пов’язано з тим, що Ви, пані Ольго, землячка Миколи Гоголя?

– Щиро кажучи, над цим не думала, але, мабуть, так і є, бо ж я, як і письменник з Полтавщини. Я дуже люблю творчість Гоголя і дуже його відчуваю. Коли жила в Україні, навідувала село Гоголеве, де він зростав. До речі, і друга робота театру – вистава “Сорочинський ярмарок” – також за твором Гоголя.

– Яка з п’яти вистав для Вас найдорожча?

– «Іспанська муха». Я б скоріше сказала, що вона не найдорожча, а найбільш вдала й очікувана глядачем. За 5 років значно зріс наш творчий рівень, та ще у цій виставі до нас приєдналися професійні актори. Після кожної вистави “Стожарів” глядачі цікавилися, коли ж буде поставлена «Іспанська муха», так що її можна назвати замовленням української громади. Непросто було знайти тексти, адже оригінали німецьких авторів ( А. Арнольд, Е. Бах – авт. ). Та без див у житті не буває: якраз того дня, коли до Монреаля прилетіла з концертом українська співачка Оксана Муха, до мене підійшов пан Євген Струмінський (член УНО – авт.) і дав флешку з електронним варіантом перекладу «Іспанської мухи» українською, який зробив Іван Король – художній керівник драмгуртка ім. І. Котляревського при УНО. Під час роботи над виставою, дія якої переносить у Львів (львівські назви, імена, відповідний колорит) ми додали музику, співи, танці – зробили такий собі мюзікл. Це мало успіх!

– Пані Ольго, чи правда, що авторство постановки “Стіна” належить Вам та що допомогло Вам дуже правдиво передати почуття героїв Майдану?

– Так,”Стіну” написала я. В неї вилилося все те, що я побачила і пропустила крізь серце, коли у час Майдану була в Україні, зокрема в рідній Полтаві. Мішки з піском біля держадміністрації, багатолюдні мітинги, загрозливий Антимайдан навпроти – у повітрі неймовірна тривога, передчуття бою… В театрі рік нічого не робили, ми не могли тоді навіть зустрічатися. Дуже тяжко було сидіти тут, у безпечній Канаді, знаючи, що твоя Батьківщина страждає; коли твоє серце крається, а ти фактично нічого не можеш зробити. Та, зрештою, весь біль мусив кудись вилитись – так народилася « Стіна», яка стала корисною для всіх: для трупи, для глядачів, які навіть плакали, для України. Всі благодійні кошти від вистави пішли на допомогу Україні.

– Ви згадали вище, що поряд з акторами-аматорами у театрі грають відомі професіонали. Розкажіть, хто саме і чи втручаються вони у режисерську роботу?

– Професійні актори, які, сподіваюся, із задоволенням співпрацюють зі “Стожарами”, – це Григорій Гладій, Олександр Самар, Оленка Хом’якова та Сергій Марченко. Чи втручаються? Тут однозначно і не відповісти. Говорять, що талановиті особистості, зокрема артисти, часто вибагливі та амбіційні, але ті, які прийшли до нас, не такі. Вони, щонайперше, виховані і розумні люди, тому, якщо і втручаються, то роблять це дуже тактовно. Не повчають і не критикують, а просто талановито грають, а ми вчимося, як діти, на їхньому прикладі. Григорій Гладій нещодавно запросив нас до театру Prospero, де режисерував постановку «Гравець» за Ф. Достоєвським – яскраву новаторську роботу! Олександр Самар наразі готується до прем’єри вистави «Les manchots» (про події Майдану) в театрі Quat’Sous. Оленка Хом’якова, хоч прибула недавно до Монреаля, уже отримала грант для участі в проектах Théâtre de l’ Avant – Pays.

– Як часто (з огляду на зайнятість “стожарівців”), збираєтеся на репетиції?

– Збираємося, зрозуміло, тільки у вільний час, а він для нас – майже розкіш, бо у кожного сім’я, робота тощо. Інколи я по-доброму заздрю професійним режисерам, у яких усе сплановано, по графіку. У нашому ж самодіяльному колективі мусимо знаходити вільний час для творчості, зате отримуємо радість від репетицій і від вистав, від можливості спілкуватися з глядачем.

– Пані Ольго, Ви ніжно називаєте акторів «мої стожарики». Це означає, що на репетиціях є «згода у сімействі» чи грім таки гримить часом?

– Буває всяке, як і в родині ( посміхається). Наприклад, на генеральній репетиції і актори, і звукорежисер чи хореограф – всі абсолютно нормально сприймають якісь короткі конкретні зауваження та поради. Взагалі я ніколи не наполягаю, щоб вони робили по-моєму. І через те, що немає ніякого тиску і стресу, театр стає місцем для самореалізації актора. Також ми в трупі підтримуємо позитивний настрій один одного перед виходом на сцену. Та і я завжди попереджаю акторів: є в серці якісь негативні почуття – зачекайте, охолоньте! Напевно, дослухалися, бо, зокрема на сцені, у нас немає суперечок.

– Чи театр “Стожари” гастролює?

– Так, ми були на «Miss Ukrainian Canada» в Торонто – конкурсі масштабному і видовищному. Це було дуже яскраве свято краси, куди наш театр потрапив як запрошений гість. Ми показали уривок з «Іспанської мухи», мали успіх і тепер вирішили показати в Торонто цілу виставу, прем’єра якої відбудеться в суботу, 6 травня о 19:00 в Українському домі ім. Т. Шевченка за адресою: 482 Horner Avenue Toronto M8W 2B7.

– В Україні все частіше режисери говорять про некритичність глядача. А ваш глядач який?

Наш глядач надзвичайний! У Канаді життя вимагає повної віддачі від людини. Немає такого, щоб кожен собі не розпланував кілька вихідних наперед. Однак вірні глядачі театру “Стожари” знаходять час прийти на вистави, за що ми надзвичайно вдячні їм.

 

Чи не думали Ви зробити виставу у жанрі пластичної драми, який актуальний для мультикультурних країн, зокрема і Канади?

– Це дуже цікава ідея, правда. Пластична драма – сфера діяльності актора театру Сергія Марченка, що досяг високих успіхів у цьому жанрі і свого часу пропонував нам зробити майстер-класи. Якщо скористаємося його допомогою, то зможемо іти на місцеву публіку, бо одразу відпадає проблема мовного бар’єру.

– Щойно відлунали ювілейні оплески, але довго переводити подих « Стожари» не планують: театр, кажуть, отримав одне дуже цікаве запрошення…

– Так, нас запросив Centre culturel Henri – Lemieux на LaSalle. Йдеться про те, щоб показати нашу “Іспанську муху”» українською мовою з субтитрами французькою. До речі, ідея створення вистави з субтитрами виникла ще задовго до цього запрошення. ”Іспанську муху» з субтитрами покажемо 23 квітня. Для нас виступ перед місцевою публікою – досвід новий і цікавий. Звичайно, прийдуть як українці, так і франкофони.

Якщо ця ваша робота їм сподобається, то наступною вже може бути пластична драма!

– Вуаля! 
(сміємося обидві)

 

Автор Ванесса Міранда

В Mонреалі закінчуєтся півторарічна праця над повнометражним документальним фільмом про гуманітарну допомогу Канади Україні, режисер i оператор якого Адріяна Лугова, продюсер і монтажист Юрій Луговий. Герої стрічки – українські вояки, поранені на війні, що точиться на Сході України, які проходять лікування в головному військовому шпиталі в Києві. У фільмі задокументовано самовіддану працю канадських і українських медикiв, що пліч-о-пліч рятують життя відважних хлопців, зранених війною.

За словами Адріяни, зйомка цього документального кіно почалася тоді, коли її, як фотографа місії в Києві, запросили приєднатися до команди Канадської медичної місії в Україні на чолі з Віктором Гетьманчуком. “Першого ж дня, – розповідає вона, – я помітила, що ніхто нічого не знімав. Різні українські канали новин приходили і відходили, але не охоплювали реальної глибини всього, що відбувалося.

Я хотіла відобразити в деталях працю канадських медиків і пацієнтів, їх історії та емоції, щоб це ніколи не забулось. Отож почала знімати, брати інтерв’ю в лікарів, медичного персоналу як канадського, так і українського, у поранених, а також продовжувала фотографувати. Протягом кількох поїздок я щодень проводила в операційній кімнаті головного військового клінічного шпиталю в Києві та була поруч зі всім, що там відбувалося. А було дійсно дуже важко бачити тяжко поранених бійців, що родом з різних куточків України: від Львова до Луганська. Деякі з них ще й досі відновлювалися від травм, отриманих під час революції на Майдані. Я приходила до шпиталю і далі робила інтерв’ю навіть тоді, коли канадська команда вже закінчила місію і повернулася до Канади”.

Стрічка “Recovery Room” багата унікальними кадрами, масштабно охоплює події – наслідки війни, що, безумовно, вплине на краще розуміння канадською публікою того, що відбувається сьогодні в Україні, чому й проти кого молоді українські чоловіки і жінки борються; сприятиме й активізації надання гуманітарної допомоги українцями всієї Канади знеболеній українській землі. Поширення у світі правдивої інформації про війну в Україні – це дуже важливо й актуально.

“Recovery Room”, звичайно, матиме резонанс в українській спільноті, бо, на жаль, канадські медіа нечасто подають новини про події в східній Україні. Хоча “Післяопераційна кімната” (у перекладі українською) озвучений англійською, в ньому дуже часто чути й нашу рідну мову. Стрічку створено під патронатом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (Монреаль) і Конґресу українців Канади (Монреаль), та завдяки допомозі української громади. Детальнішу інформацію можна побачити на www.recoveryroomthemovie.com

Адріяна Лугова

Іде весна, іде ясна, мов квітка розвилася, і спогад нам несе вона про віщого Тараса

            Понад 50 років монреальський відділ Конгресу українців Канади влаштовує у березні Шевченківське свято. Це одна з тих традицій української громади, яку плекають та бережуть і яка з часом не втрачає своєї актуальності. 12 березня 2017 року, незважаючи на лютий мороз, до Дому української молоді завітали численні шанувальники творчості видатного Тараса.

Культурно-мистецький референт монреальського відділу КУК, берегиня й організаторка концерту Богдана Клецор-Гаврилюк цьогоріч запропонувала деякі зміни, про які вона сказала:    “ Ми провели невеликий експеримент, відмовившись від святкової доповіді, і натомість надали більше часу митцям, зокрема і тим, що недавно приїхали з України і яких ми хочемо долучити до української громади”.

До слова, експеримент глядачеві сподобався, і на сцені з Шевченковим словом виступило щонайменше 4 покоління артистів. Концертний вечір розливався багатоголоссям хору «Відлуння» під керуванням Івана Гутича; бринів збентежено на струнах бандур Арсена Гнатюка та Володимира Моти, зривався у височинь дзвінкими дитячими голосами учнів українських шкіл ім. митрополита  Андрея Шептицького та ім. митрополита Іларіона, проникливо тужив співом тріо «Роса», переливався діамантами обертонів солістів Галини Ваверчак, отця протоієрея Володимира Кушніра та баритона з Маріуполя Ігоря Мостового, хвилював декламуванням Марти Сидор та учня української школи ім. Т. Шевченка  Арсена Півторака, набував яскравих національних барв, подарованих родиною Коневич.

Пані Богдана Клецор-Гаврилюк не приховує, що організаційному комітету та їй, як голові, непросто збирати разом артистів, за якими вона «полює» протягом року, та ще й,  що не менш важливо для проведення концерту, залучити помічників: тих, хто візьме на себе «закулісну» роботу, починаючи зі звукорежисури і закінчуючи прозаїчними касовими розрахунками. Попри все, зусилля організаторів щедро винагороджуються піднесено-хвилюючими моментами, коли натхненні Шевченковою творчістю глядачі та артисти разом виконують  «Заповіт» або Гімн України. Отак і збувається заповітна Тарасова мрія – об’єднати українців, як би далеко від Батьківщини вони не були, на славу неньки України.

Автор Анастасія Гарай