Author Archives: Stepan Balatsko

French-Canadian Angel in Ukrainian Community of Montreal.

In a picturesque area of Rosemont Petite Patrie surrounded by beautiful greenery emerges two beautiful buildings: Ukrainian Residence located at 6300 – 8 avenue and The Ukrainian Villa at 6400 8th avenue between Beaubien and Bellechasse.

These two establishments serve the Ukrainian Community and more importantly The Senior Citizens of that community for the past three decades.

Madame Renée LaRochelle-Chumak

The both Residences are completely equipped to allow for a dignified lifestyle with a focus on feeling one is truly on vacation. The peace of mind of being amongst familiar surroundings is a considerable comfort and asset to the residents.

A few blocks from the Residence and Villa is an amazing park where the Ukrainian Community still gathers. It is situated on the wonderful grounds belonging to St. Sophie`s Cathedral, where the annual Ukrainian festival takes place for the entire community. Naturally, this park bears the name Park of Ukraine.

However, who is at the origins of these realizations? The  Ukrainian magazine ”Together in Montreal” is fortunate today to meet its main contributor – Madame Renée LaRochelle-Chumak.

  • Madame Chumak, you come from a French-Canadian family, but you have made a huge contribution to the Ukrainian Community. Please tell us how this all began?

– The introduction into the Ukrainian Community started by being introduced to Mr. Ben (Bohdan) Chumak in 1957, who becomes my husband three years later. We got married in the beautiful Ukrainian Greek Catholic church «Assumption of the Blessed Virgin Mary» and since then i have adopted Ukraine in my heart. They have a saying in French «prend mari – prend pays». I was raised in a Catholic family and was implicated in the church community and it’s daily duties. Therefore there is no doubt as to my implications with the Ukrainian Community. Having a communications background I had many contacts in the fashion and political arena’s.

In such, I wanted my experience to have an input in helping the Ukrainian Community. The first contacts I had with the Ukrainian Community were positive and engaging from many people. At this point I began organizing fashion shows implicating the ladies from the Ukrainian Parish, which became a huge success.

After my initial fashion show is where I met Olga Wysoczanskyj who offered to help me by volunteering.

Eventually, in frequenting the activities within the Ukrainian Community I observed the social isolation of the aging population. It is at that point that in 1972, with the help of Olga Wysoczanskyj who was our secretary, I started «The Ukrainian Golden Age Club» «TRIDENT». For me, Olga was a great friend, my sister and overall my guide into the Ukrainian Community that included folklore costumes, cuisine, dance, and religious traditions, etc…

With the formation of the Golden Age Club, «TRIDENT» I became the president for the following eight years. Many times during weekly events, half of the afternoons were informative (i.e. notaries, lawyers, medical, priests etc…) and the other half was bingo and coffee.

After some time I realized the need in constructing a Residence for the aging population. By chance, I happened to be driving by one day and passed the offices of la Société Canadienne d’hypothèques et de Logement (SCHL.) This is a Federal government branch that loans funds in the construction of buildings. At that moment I realized that God was sending me a message and that is when I accepted my task.

The assistant director asked what my credentials were in starting this project. My response was very honest «I have none, but I have the courage and determination». This response brought me to meeting with the General Assistant of the SCHL. The response was «We will get back to you». After some time my prayers were answered and the project became a reality.

The negotiations with the federal government started in 1978, construction in 1980, and in 1983 the official inauguration was held with the presence of the Governor General of Canada «The Right Honorable Edward Schreyer» and Mrs. Lily Schreyer, Mgr. Isidore Borecky Ukrainian Catholic bishop, Jean Drapeau, mayor of Montreal many dignitaries and the RCMP from Ottawa.

This was a huge event for the Ukrainian Community. The Ukrainian Residence will be celebrating its 35th anniversary next year (2018).

Ten years later in 1991 the construction of the Ukrainian Villa begins…Mrs Jane Skodinsky becomes and continues to be the first Administrative Director after many years of support and volunteer work.

  • This time you had the experience behind the Villa project?

– Not really, I may have gained much experience in construction, but the Ukrainian Villa required special attention in terms of medical services as well, as food services.

  • You give the impression that you love a challenge?

– Yes, absolutely, as you can attest by my many tennis trophies. I grew up with my sisters and brothers going to Scouts and as a family we are very resourceful.

  • Where does all your energy come from?

– I think that it is having the fortune of good health, which gave me a lot of energy. Moderation at all times is the SECRET. Determination and perseverance is essential. I always stayed the course.

  • It is said that our childhood determines who we become. What are your views?

– We do not choose our family, I was extremely fortunate to grow up in a family of 5 brothers and 5 sisters. I was the last of the eleven siblings and the most spoiled. My parents always told us that Education and Culture and Good Manners will take you far into this world.

  • I know that you fought to have Campbell Park renamed Parc de l’Ukraine. Thanks to you, Ukrainians today have a personal space to which they can connect to. How did you come up with this idea and why?

-In the 1970’s there were almost 6000 Ukrainians in Rosemont alone. This park is part of the heart and soul of the Ukrainian Community. It was not easy to get the name realized but eventually became the Alma Mater of the Ukrainian Community in Rosemont. It is with much gratitude that I mention Mayor Jean Drapeau’s overwhelming support to the name of this park.

  • You must have witnessed a parade of generations of Ukrainians. Have you noticed an evolution?

– Absolutely, as with everything in time, things change and people change as well. The first generation of Ukrainians passed on a rich tradition which hopefully will be preserved by all future generations.

  • If you could go back in time is there anything you would change?

– I feel that I have accomplished my realizations starting with my parish and community dedication as a child which eventually lead me to the path I was destined to be on.

Author Olesia Valerio

 

Інші статті журналу за липень 2017 року

Відлуння пісні не стихає в серці

Мистецтво хорового співу в сучасному житті рідкісне, але, як і раніше, – дорогоцінне емоційне задоволення, і його прихильники вирізняються вдумливістю та вишуканим музичним смаком. Мабуть, саме тому, що очікування слухачів досить високі, ті дванадцять творів, які звучали червневого недільного вечора у традиційному щорічному звітному концерті хору «Відлуння», що при осередку СУМ, дуже ретельно вибиралися артистами і диригентом Іваном Гутичем.

«Я з хором працюю близько 6 років, – говорить пан Іван. – Його основний склад – 35 артистів. Це досить великий і потужний колектив, якому під силу будь-який музичний твір. Я пишаюся людьми, які відповідально і серйозно ставляться до колективу і поважають того, хто стоїть поряд. Співати у хорі нелегко, бо треба не тільки прийти і співати 2 години, а ще й слухати та терпіти сусіда, який фальшує збоку. Моє завдання – зробити все можливе, аби слухачі, які прийдуть на концерт, щось знайшли, а не загубили».

Те, що хор «Відлуння» має близько 15-20 виступів на рік, говорить про його успіх, а, щоб артистам було не лише приємно, але і зручно працювати разом, їхнє, так би мовити, творче життя напрочуд добре організоване та продумане, і головну роль у цьому відіграє хорова управа, яка обирається раз на рік із колективу артистів. Вона затверджує (або ні) твори, запропоновані до роботи диригентом, опікується річним календарем концертних виступів, а зараз ще й готує конституцію хору, яка повинна бути прийнята у жовтні і до якої включені правила, що допомагають уникнути будь-яких творчих чи організаційних суперечок у колективі.

Диригент хору «Відлуння» Іван Гутич

І все ж існує тема, яку не вдається вирішити роками, на яку нарікають артисти і, насамперед, їхній диригент, – це брак часу, бо інколи попри всі календарі і добру організацію виникають несподівані тематичні виступи, а на підготовку творів до «сюрпризного» концерту хор має лише 1-2 репетиції. Але загалом, як визнає диригент хору Іван Гутич, і він, і артисти приходять до хору за натхненням, радістю, відчуттям дружного плеча поряд, а щорічний концерт, який завершує концертний сезон напередодні літніх канікул, – це радісна і довгоочікувана подія і для хору «Відлуння», і для його шанувальників.

Цього року, аби ще більше збагатити палітру творчого спілкування зі слухачем, хористи запросили до концерту танцювальний колектив «Троянда» з його драматичними композиціями. Юні танцюристи додали до партитури концертного вечора своїх зворушливих, яскравих і гумористичних нот. Після фінальних оплесків, які символічно завершили і концерт, і концертний сезон, хор «Відлуння» до вересня прощається із глядачем і…збирається на репетицію. «Це свого роду традиція, – пояснює Іван Гутич. – Ми збираємося на особливу репетицію, де просто співаємо українські пісні. Без правил – від душі! Хто як хоче, хто як відчуває».

Знаючи невгамовні творчі душі хористів, можна припустити, що саме на цій репетиції почне вимальовуватися орнамент майбутнього репертуару, який почуємо вже на Українському фестивалі у вересні!

 

“Я абсолютна прихильниця хору. Артисти дуже гарно співають і своїми піснями заспокоюють душу, ведуть нас у якийсь інший прекрасний світ.” Пані Надія Вертій-Цехмістро: шанувальниця

“Хор плекає традиціїї, наші пісенні традиції, які дісталися від бабів-дідів, і презентує їх нашим дітям. У цьому, на мій погляд, найголовніша цінність творчості хору “Відлуння”.” Пан Петро Равський: постійний слухач

“Від пісні до пісні все сильніші емоції і враження. Неймовірна відданість хористів і диригента пісні. То є привілей – слухати таку прекрасну, живу музику.”  Пан Юрко Кулицький: поціновувач творчості хору

Автор Ольга Халаш

 

Інші статті журналу за липень 2017 року

Наша мова солов’їна піде з нами у віки

Червневий день відлунює стодзвоно:

І сміх, і радість, й гомін голосний…

Зібрало нині свято нас чудове –

Прощальний вечір, вечір випускний.

Олександр Михасяк, Віта Хміль, Данило Кульчицький, Зоя Швець, Адріан Крупа, Наталя Данч, Андрій Мацюк

Третього червня в монреальській українській суботній  школі імені митрополита Андрея Шептицького відбулися урочистості з нагоди закінчення школи. Випускний вечір – це підсумок натхненної праці викладачів, сумлінного навчання учнів, вболівання за своїх дітей батьків, незгасного ентузіазму адміністрації школи на чолі з директором пані Дарією Гуменною.

Зал СУМу вщерть заповнений гостями, батьками та вчителями. За давньою духовною традицією свято розпочалося благословення пароха української церкви Успіння Божої Матері о. Ігоря Ощіпка. Директор школи пані Дарія Гумена звернулася до випускників з напутнім словом, далі відбулося  урочисте вручення свідоцтв та стипендій від української каси Desjardins, побажання від якої  доповнила вчителька української мови i літератури та ведуча вечора пані Олена Юник. Найкращій учениці Віті Хміль була вручена почесна стипендія від фонду колишнього вчителя школи Івана Ванкевича.  Серед запрошених – і колишня  директор школи пані Ірина Павлів.

Випускники висловили величезну вдячність своїм батькам, без яких цей чудовий вечір не відбувся б, і запросили їх на вальс, започаткувавши цим нову  традицію в українській школі. Саме завдяки батьківським зусиллям учні були залучені до української спільноти, і саме батьки передали їм любов та повагу до України.

Випускний вечір був не тільки радісним, а й  викликав певний сум на душі, бо залишають школу юнаки і юначки, котрі від дитсадочка рік у рік щосуботи  упродовж одинадцяти років i  дощовими осінніми ранками, і в час зимових хуртовин, і веселої весняної пори, коли так хочеться просто посидіти на сонечку,  приходили до української школи, щоб здобути знання рідної мови та культури, релігії, географії та історії, плекали рідне слово, вчилися, щоб знати хто вони, чиїх синів діти…

Стихли останні акорди випускного, попереду у вчорашніх учнів нові випробування, які, віриться, зміцнять та розправлять їхні крила! Щасти вам, випускники 2017!

Олена Юник

Фото: Андрій Костікін

 

Інші статті журналу за липень 2017 року

Липень / Juillet / July 2017

Дочекалися ми абсолютного літа, бо ж на календарі липень – надія літа, середина цвіту, розкішний, щедрий і різнобарвний бенкет року. Чарівна краса цього місяця з його тихими і зоряними ночами, свіжими і росяними світанками, запашним і цілющим різнотрав’ям, теплими короткими грозами навіває дивовижний спокій серед шаленого ритму життя. Саме час насолоджуватися сповненою яскравими фарбами благодаттю природи, коли солодкі запахи розливає липа, а в них вплітається аромат спілих, туго налитих соком ягід та сіна упереміж з пахощами степових трав, коли городи й поля обдаровують овочами, ліс – кошиками  грибів.

Хоч і хочеться просто зараз полишити справи і віддатися відпочинку, зробити це випадає не всім…  Саме їм додадуть гарного настрою свята, одне з яких  – 150 років від дня народження – масштабно і урочисто відзначає Канада – країна, що радо приймає українців, відкривши їм двері 125 років тому, і стала й стає для них другою батьківщиною. Свят  у липні чимало: після палких поцілунків 6 липня у Всесвітній день поцілунку, плетіння вінків та стрибків через вогнище на Івана Купала (7 липня) можна по-домашньому тепло або веселим і корисним  відпочинком на природі провести суботу й неділю, а там вже й  12 липня – День святих Петра і Павла. Вітатимемо цього місяця з іменинами не тільки Іванів, Петрів та Павлів, а й Ольг, адже 24 липня вшановуємо рівноапостольну княгиню Ольгу, якій присвячена одна із статей липневого “Разом”.

Сьогодні повідаємо вам, як пройшов щорічний звітний концерт хору «Відлуння», що при осередку СУМ  у Монреалі. Читайте також про випускний вечір у монреальській українській школі імені митрополита Андрея Шептицького. Сподіваємося що цікавим і надихаючим буде для Вас інтервю з визначною  постаттю  української громади Монреалю, засновницею українських інституцій для людей золотого віку Résidence ukrainienne  та Villa ukrainienne, мadame Renée LaRochelle-Chumak.

Відомого у світі майстра фотографії Юрія Білака – громадянина Франції і патріота України представлено у рубриці “Нашого цвіту”. Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю зі  старшим науковим співробітником IBM Canada, професором Торонтського університету, волонтером, громадським активістом та ініціатором включення України в програму стажування студентів “Mitacs Globalink Research Internships” Олександром Романком. Тим, хто знає колоритний український гурт “ДахаБраха”, і тим, хто чує про нього вперше  – інтерв’ю  з фронтменом цього музичного квартету Марком Галаневичем.

Читайте, бо це цікаво й пізнавально, про іпотерапію – ефективну методику лікування кіньми. Також можете більше дізнатися про спаржу, а ще пропонуємо кілька цікавих рецептів страв.

 

Вітаємо зі 150-літтям!

Многая літа, люба Канадо!

 

Офтальмолог ПАВЛО ГАРАСИМОВИЧ – ЛІКАР, ЩО Б’ЄТЬСЯ З ТЕМРЯВОЮ

За роботою він світу білого не бачить, аби тільки його пацієнти бачили… Щодня лікар-офтальмолог Павло Гарасимович б’ється з темрявою, щоб вона не поглинула тих, до кого вже наблизилася підступною катарактою чи глаукомою. Він напевно знає, як уберегти ту саму «зіницю ока», оспівану народною мудрістю, бо присвятив цьому своє життя.

Пане Павле, зізнайтеся, що винайшли магічний секрет керування часом, бо як інакше пояснити те, що за 24-годинну добу Ви встигаєте зробити стільки, скільки звичайній людині не під силу і за 48 годин?

Секрет один: потрібно мати хороших людей на роботі і гарну жінку вдома, яка з розумінням ставиться до того, що я роблю, та допомагає з дітьми. Це, я думаю, найважливіше. Я дуже щасливий, бо доля мені послала дуже гарних людей, які мене оточують! Ми маємо лише одне життя, і я намагаюся його прожити максимально насичено і ефективно, допомогти пацієнтам, навчитися новому, побачити різні країни.

Чому справою свого життя Ви вибрали саме офтальмологію?

Ця думка прийшла до мене наприкінці медичної школи. Про офтальмологію на загальному навчанні говорять мало, але я був знайомий з одним українським лікарем, який в Америці представив мене своїм колегам – офтальмологам. Мені завжди подобалася хірургія і мікрохірургія, а коли почав дізнаватися, яка це делікатна справа – операція на очах, якої надзвичайної пильності вона потребує, та що, окрім операцій, можна робити різні дослідження, то офтальмологія також зацікавила мене.

Нині офтальмологічна клініка “Bellevue”, заснована Вами у 2003 році, вважається однією з провідних клінік Квебеку. Чи важко було розпочати бізнес і які досягнення маєте на сьогодні?

Так, було нелегко. Ідея цього бізнесу передбачала створення найкращої клініки офтальмології, а це, зрозуміло, великі кошти. Тож все робилося поступово: спочатку перший поверх, потім другий, третій. Тепер у клініці працює понад 40 офтальмологів. Ми проводимо різні операції, і до нас долучилося багато спеціалістів у галузі лікування очних хвороб. Ми є одним із світових центрів з проведення досліджень нових приладів для діагностики та апаратів, які використовуються для операцій на сітківці чи рогівці ока. Стати провідною клініці “Bellevue” допомогли 3 принципи, на які спираємося у роботі. Перший із них – це все, що робимо, повинно бути на користь пацієнтам. Наприклад, ми відмовляємося від лінз, навіть якщо нам їх пропонують за нижчу ціну, бо вони можуть бути менш якісні, і кажемо, що це суперечить нашому принципу. Намагання дати пацієнтам все найкраще – друге непорушне правило клініки. Раніше було складніше, адже доводилося довго чекати ліки, імпланти, зараз це все надається швидше. Я й сам людина, яка не любить чекати, отож, щоб наші пацієнти швидше мали ліки, іноді отримуємо їх через дослідження або просто купуємо нові технології, до яких наші пацієнти мають доступ. Для прикладу, при глаукомі під повікою формується маленька подушечка водички, і, щоб її позбутися, з 70-х років і понині в Канаді практикується досить примітивна операція: в оці робиться дірочка і водичка витікає. Завдяки нашим дослідженням сьогодні існують міліметрові імпланти (вони, до речі, є тільки у нас), які вставляються і дають можливість цій водичці витікати натуральними шляхами. Поки всі клініки зможуть робити те, що ми робимо зараз, пройде 20-25 років. Отже, повторюся, принцип номер два – для наших пацієнтів все найкраще, а номер три, як я вже говорив спочатку, – мати найкращу команду і дбати про неї, як про власну родину.

Ви пишете наукові статті для журналів. Це тільки канадські видання?

Ні, здебільшого інтернаціональні медичні фахові журнали British Journal of Ophthalmogy, American Journal of Ophthalmology, Journal of Glaucoma, хоча маємо і канадський “Canadian Journal of Ophthalmolog”. Аби дослідження, які ми проводимо, мали сенс, вони повинні використовуватися на практиці, тому про них розповідаємо в журналах і на міжнародних конференціях. Я був вже, мабуть, у 50-ти країнах, де представляв разом зі своєю командою дослідження, що можуть змінити життя як моїх колег, так і їх пацієнтів.

Яких тем Ви переважно торкаєтесь у виступах на міжнародних конференціях?

Найчастіше це теми, пов’язані з глаукомою і катарактою. Про глаукому ми вже казали, а ось щодо катаракти… Операції з її видалення робляться у Квебеку ультразвуковою машиною, тоді як десь останні 10 років у Європі – лазером, більш точною і менш травматичною для ока технологією. Ми у Квебеку були в авангарді, бо в наших 2-х клініках першими застосували цей метод.

Вважаєте себе більше науковцем чи практикуючим офтальмологом?

Для мене найважливіше за все пацієнт, і, щоб йому найкраще допомогти, я повинен бути і хірургом, і дослідником. Тож моя відповідь: 50% на 50%.

Декого Ви вириваєте з темряви, даруючи можливість знову бачити. Декому допомагаєте перетворити світ із чорно-білого на кольоровий. Почуваєтеся іноді чарівником?

Чарівником навряд… Я вдячний вищій силі за знання і руки, дані мені, аби допомагати людям. Батькам і вчителям дякую, що розвинули мої можливості, які зараз застосовую в офтальмології. Надзвичайно радію, якщо пацієнт після втрати 50% зору, або й більше, може знову бачити завдяки нашому лікуванню, операції. Приємно спостерігати, як людина повертається до повноцінного, насиченого кольорами життя.

Цікаво, що серед послуг, які надає клініка, є одна дещо несподівана – ін’єкції препаратів Botox, Restylan i Perlane. Можете про це розказати докладніше?

(Посміхається) Якось бачу: одна з моїх пацієнток після операції, яка дуже поліпшила її зір, сидить сумна. Запитую, чому вона така невесела, адже тепер бачить набагато краще. “Та, – каже, – не бачила раніше, скільки в мене зморшок!” ( сміємось обоє). Тож відтоді не тільки лікуємо очі, але й маємо спеціалістів, які поліпшують вигляд обличчя, зокрема навколо очей. Пластичні препарати, про які ви запитали, якраз і допомагають виглядати молодшими.

Ваша дружина Наталія працює разом із Вами у клініці “ Bellevue”, тому має щастя бути поряд частіше, аніж діти, які, певно, дуже сумують, що майже не бачать тата?

Дійсно, мало часу для спілкування з дітьми, але його намагаюсь використати максимально. Раніше, коли вони були молодшими, брали їх з собою на конференції. Зараз вони підросли, частіше бувають тут, у клініці, і також подумують про медицину. Вже малюють око і знають, як називаються його частини. Мені було б дуже приємно, якби хтось один із них (або і всі троє) пішли моїм шляхом.

Зважаючи на Вашу зайнятість, чи цікавитеся, пане Павле, громадським життям?

Мої родичі вели активне громадське життя, тому мені, навіть коли часу обмаль, хочеться також бути задіяним у справах громади, це наша сімейна традиція. Я завжди гордо всім кажу, що я українського походження!

Пане Павле, на завершення бесіди чи могли б Ви порадити нашим читачам, як зберегти зір до глибокої старості?

Я раджу що два роки відвідувати офтальмолога, а ще не курити, їсти багато овочів і риби. Також слід уникати ультрафіолетових променів, тому сонцезахисні окуляри носити не лише у літні сонячні дні, але і взимку, зокрема, коли лежить сніг.

Спілкувався Степан Балацко

Берегиня лемківської пісні ”Слухай, мила, як той пташок співат, Же з любови нич добра не биват”…

А чи багато ви знаєте про лемків, їх пісні, культуру та звичаї? Дякуючи цій тендітній, чарівній і щирій дівчині сьогодні маємо змогу доторкнутися до тисячолітнього самобутнього колориту жителів Східних Бескидів через пісню, яку так бережно несе у світ Аничка (Анна Чеберенчик). Лемківські мотиви, що так природньо звучать з її вуст відлунням Карпат, не залишають байдужим жодне серце.

Пані Ганно, розкажіть нам трішки про ваше дитинство.

Я народилася і виросла в лемківській родині (по татовій лінії) у мальовничому селі Свірж, що за 40 км від Львова. В нашому селі зупинялися і переважно залишалися сім’ї, депортовані під час операції “Вісла”. Тож я, власне, зростала у такому оточенні, де спілкувалися лемківською мовою, дотримувалися лемківських традицій, співалися лемківські пісні, і, звісно, ще в дитинстві полюбила ці народної пісні. Згодом я вступила до Львівського училища культури та мистецтв на факультет хорового диригування. Хоч мої батьки були не у захваті, але я пішла вчитися туди,  куди хотіла (сміється). По закінченні училища було бажання вступити до консерваторії, але тоді були важкі часи, і я пішла на роботу.

Першою сценою і публікою слугувало Вам сімейне коло?

Певною мірою так, співати усією родиною було звичною справою. Проте, ви знаєте, через сором’язливість мені дуже не подобалося виступати перед рідними чи гостями, яких тато радо запрошував. Інша справа – співати у школі!  Я там виходила на сцену, співала, мені аплодували й “рівнялися на Ганнусю”. І донині на сцені завжди почуваюся вільно, розкриваюся перед слухачем.

На великій сцені я вперше заспівала у липні 2000 року, коли виконала дві лемківські пісні на 17-у міжнародному фестивалі “Лемківська ватра” у Ждині (Польща). Тоді виступ був для мене якоюсь мірою доленосним випробовуванням, адже загадала: якщо вийду на ту сцену, то буду співати, а якщо ні, то й ні.

Судячи з усього, він видався успішним?

Дуже успішним. Я, пригадую, навіть не встигла повністю одягнути моє сценічне вбрання, а мене вже покликали на сцену. Так я і вибігла: у вишитій сорочці, камізельці та джинсах. Але все це відбувалося у вечерню пору, тому поєднання джинсів з вишиванкою виявилося дуже актуальним.

Виходить, Ви є попередницею сучасної моди: вишита сорочка під джинси?

Я дуже тішуся з того, що поступово змінювалося ставлення до вишиванки і взагалі до національного вбрання,  що дедалі більше саме вишиванка набуває популярності. Тут я свідомо не сказала “стає модною”, бо не дуже захоплююся словом “модно”, адже мода проходить, а вишивана сорочка – це  те наше, що потрібно берегти і що мусить бути завжди. Звичайно, люди по-різному ставилися до мого вбрання і репертуару, адже одним подобалося – інші хотіли чогось сучаснішого.

Тож  перші пісні, які Ви виконували, були лемківські ?

Професійні – так. Сьогодні можна стверджувати, що моїми піснями переважно цікавиться молодь, що з самого початку було моєю творчою метою,  тому й хочеться осучаснити лемківську народну пісню.

Для цього  я почала  записувати окремі лемківські пісні в сучасній обробці і в якийсь момент захотілося створити пісенний альбом. Першою в ньому, звісно, була пісня “Аничка” (заспівує: “Наша Аничка, лем за Яничка би ся оддавала…”). Відтоді мене називають Аничкою,  хоча попервах  це мені не було до вподоби, але зараз вже звикла. Що тут вдієш?!  Добре, що вдома мене звали Ганнусею.

Цікаво знати, чи знайомі ви з Христиною Соловій, адже багато хто вперше почув лемківську пісню саме з її вуст на “Голосі Країни” ?

Як файно, що Ви її згадали! Христинку я знаю дуже добре. До речі, вона була на презентації мого англомовного альбому. Ми спілкуємося, вона мене інколи запитує про значення якогось лемківського слова. Вперше Христя почула по радіо пісню “Под облачком”, а почути її можна було лише на “Львівській хвилі“ або на радіо “FM Галичина” у  виконанні лемківської співачки, яку звуть… Аничка! (уміхається).

 Хто був ініціатором організації Вашого концерту в Монреалі і яка його мета?

У Канаді я вже не вперше. У 2002 році в мене було турне Північною Америкою, зокрема США і Канадою, де я брала участь в українських фестивалях „Верховина”, „CУM”, „Лемківська ватра”. Коцерти проходили в Нью-Йорку, Чікаго, Toронто, Moнреалі, Міннеаполісі. Мене скрізь дуже тепло приймали. Зо два роки тому я мріяла знову потрапити до вас і щаслива, що нарешті за сприяння  громадського об’єднання «Комітет допомоги Україні міста Монреаль»  та особисто його голови Сергія Савченка моя мрія здійснилася.

28 травня цього року в Монреалі відбувся 30-й, завершальний, концерт мого благодійного туру. Усі зібрані від концертів кошти я передаю на реабілітацію поранених українських воїнів та сім’ям загиблих. Хотілося б дати концерти ще у Вінніпезі та Ванкувері.

I як вас приймали в Монреалі ?

Дуже тепло і щиро. Мені надзвичайно радісно бачити стільки небайдужих людей, що не шкодують ні свого часу, ні грошей на таку необхідну підтримку знедолених і скалічених війною українців. Я розумію, що багато хто уже стомився за три роки війни, тому дуже вдячна тим, хто прийшов на мій концерт у Монреалі. Я вірю, що з такою підтримкою вже незабаром настане мирний час і ми неодмінно переможемо!

Я взагалі надзвичайно вдячна канадській публіці за щиру довіру, адже протягом трьох років, що  виступаю з благодійними концертами, не виникало якихось запитань, непорозумінь чи сумнівів. Знаєте, ці концерти особливі: на них завжди панує родинна атмосфера, а по закінченні слухачі ще довго не розходяться – спілкуємося, фотографуємось, єднаємося.

Як  Ви, гастролюючи,  проводите вільний від концерту час?

Я досить міська людина,  люблю відвідати музей, а особливо посидіти в затишному кафе за кавою й тістечком, бо мені так краще запам’ятовується місто, в якому даю концерти. Взагалі я дуже люблю подорожувати.

Що побажаєте своїм шанувальникам та нашим читачам?

Хочеться, щоб усі добре жили, в мирі та злагоді, щоб їздили будь-куди,  мали достаток,  гарні умови життя… Бажаю спільної нам перемоги та  мріяти  і щоб завжди мрії збувалися!

Олеся Валеріо

Червень / Juin / June 2017

Зарум’янилось літо червнем – місяцем, який може пишатися своєю красою.  Саме цієї пори розкошують трави, напоєні дощами, та буяють півонно-маково квіти в палісадниках, парках і лугах, ще не випалених сонцем. У природі розлилися червоні барви дозрілих черешень і вишень, а їм на підмогу приходять порічки.

На початок червня припадають Зелені свята  (Трійця), а наприкінці місяця  починається двотижневий Петрівський піст, про який казали: “Петрівка – на хліб голодівка”. Цього місяця вдячно і з любов’ю вшануємо татусів, адже 18 червня відзначається День батька і щирі вітання на їхню адресу лунатимуть у кожній домівці.

Літо – пора фестивалів, і “Разом” знайомить своїх читачів з Джейн Колбі – організатором українського фестивалю в Оттаві, яка докладає неймовірно багато зусиль, щоб він був винятковою подією в житті української громади. У червні повідаємо вам про віддану працю на благо повернення людям зору лікаря-офтальмолога Павла Гарасимовича та його клініку “BELLEVUE”. Одні з вас, шанувальники журналу, цього місяця познайомляться, а інші знову зустрінуться з чарівною виконавицею лемківських пісень Аничкою, завершальний, 30-ий, концерт благодійного туру якої відбувся 28 травня у домі Спілки української молоді в Монреалі.

Пропонуємо до вашої уваги ексклюзивне інтерв’ю, яке для “Разом” дав успішний канадський бізнесмен, засновник і власник компанії “Lava Computers” Роман Винницький. Зацікавить вас також розповідь популярного майстра витонченої квіткової скульптури, що вражає світ, Володимира Каневського про свою творчість. Якщо ти, читачу, нічого не знаєш про Єгора Грушина – надзвичайно талановитого та перспективного українського музиканта і композитора, сучасного неокласика, то дізнавайся зараз і тут. Червневий номер журналу перенесе вас у Вилкове на Одещині, яке називають українською Венецією.

Збираєтеся на пікнік? Тоді загляньте на сторінку з рецептами і загодя зготуйте  страви, які варто взяти з собою. Порадуємо наших читайликів новенькою казкою про пихатого жука-оленя.

Залишаймося разом у червні!

«Буде в мене писанка, про Вкраїну пісенька…» (В. Терен)

Писанка… Декоративний атрибут Великодня, побутова магія чи закодоване послання наших пращурів? Можна ціле життя присвятити пошукам відповідей на ці питання, а можна просто зібратися родинним чи дружнім колом і при чарівному мерехтінні свічки творити кольорові імпровізації, так як це роблять монреальські українці на Святі писанки. Понад 15 років цей захід організує Товариство Зустріч. Останні 7 років на святі всіх бажаючих навчають писанкарству Федір та Олександра Куркчі.

Пан Федір – знаний художник, скульптор, майстер з виготовлення ляльки-мотанки та писанкарства. Він також створює чудову кераміку. Пані Олександра – більше теоретик. Мистецтвознавець за фахом вона має що розповісти гостям свята про історію виникнення писанки, про значення символів у писанкарстві, про міфи і легенди, які разом із старовинним мистецтвом дійшли до нашихднів. Поспілкуватися з майстрами на Святі писанки змогла і творча група журналу « Разом у Монреалі».

Пані Олександро, чи зростає з року в рік інтерес українців Монреаля до цього свята?

Так. Щороку долучаються нові люди. Мені казали, що колись було по 20-30 бажаючих, а сьогодні – близько вісімдесяти. Дуже часто люди приходять і кажуть: “В Україні ми ніколи такого не робили”. Тож виходить, що треба було приїхати до Канади, щоб почати розписувати писанки! ( посміхається).

Свято завжди проходить за якимось одним традиційним сценарієм?

Можна сказати і так. Відмінними, мабуть, щороку є тільки тема презентації, якою я розпочинаю свято, і оформлення зали. А от серед добрих традицій я хочу відмітити одну, але дуже важливу: Свято писанки безкоштовне. Товариство « Зустріч» ніколи не бере гроші за організацію і витрати на цей захід, що є даниною поваги до української громади.

Тобто фарби, віск, інші матеріали для виготовлення писанки також безкоштовні?

Все це купує товариство «Зустріч». Єдине, що потрібно придбати гостям свята, – писачок, який знадобиться їм і в наступні роки, бо, як правило, хто потрапив на Свято писанки раз, той неодмінно повертається знову.

Які зміни відбулися в писанкарстві за час існування цього прикладного мистецтва? Чи додалися до візерунків, яким сотні років, нові, створені, зокрема, у Монреалі?

З історії виникнення писанки ми пам’ятаємо, що її назва походить від слова «писати». Це як лист. Кожної весни жіночка сідала і робила 40-50 писанок, щоб подарувати своїм близьким, родичам, друзям. Ті, хто отримував такий своєрідний лист – побажання, несли його додому і зберігали цілий рік біля ікон на поличці. А візерунки… Наприклад, рибка – побажання родині дитинки, зернятко з півником – багатого врожаю. Через рік, коли цикл завершувався, потрібно було ці писанки закопати на городі чи в саду. Циклічність (від весни до весни) завжди зберігалася. Зараз писанки стали більш декоративними, і їх не віддають землі, а зберігають, прикрашають ними оселі чи витягають перед Великоднем, як у грудні новорічні іграшки. Традиція набуває іншого забарвлення, звичайно, народжуються і нові візерунки, деякі прямо тут, під час нашого свята.

Коли кожен з вас, пане Федоре та пані Олександро, зробив свою першу писанку?

Пан Федір ( задумливо): Та хто ж це пам’ятає!..

Пані Олександра: Я зробила першу писанку років 15 тому, коли познайомилася з Федором. В Україні я викладала історію світового мистецтва у Донецькому національному університеті, про писанку знала як теоретик, а, коли зустрілася з Федором, стала і практиком. Він професійний художник, i займається цим все життя.

Пані Олександро, ви як мистецтвознавець, певно, знаєте якусь легенду чи історію щодо того, чому за основу у писанкарстві взято саме яйце?

Мабуть, тому, що яйце вважають уособленням Світу. До нас дійшло багато легенд, згідно з якими саме з яйця виник Всесвіт. У нашій українській культурі, яка, до речі, дуже давня, ми знаходимо їх відлуння. Згадайте, наприклад, народну казку “Яйце-райце”, де розповідається, що орел і орлиця в подарунок за врятування їхнього дитятка-пташенятка дали чоловікові золоте яйце. ”Коли буде страшенна скрута і ти не знатимеш, що робити, то розбий це яйце”, – сказали вони. Якось такий момент настав, і чоловік розбив золоте яйце. З нього з’явилися воли, коні, барани, кози, качки, кури, всякі рослини. Отож, як бачимо, казка « Яйце-райце», як і багато українських народних казок, засвідчують давню віру наших предків у те, що світ виник з яйця.

На Ваш погляд, пані Олександро, писанкарство більше розвинуте в Канаді чи в Україні?

В Україні через радянське нівелювання української культури писанки майже зникли. Але тут, в українській діаспорі Канади, існує культ писанки. В канадському Веґревілі споруджено їй пам’ятник. Безліч магазинів в Америці і Канаді торгують писачками, фарбами, спеціальним воском. У всіх українських школах Канади є уроки писанкарства. В українській громаді цієї країни мистецтво писанкарства більше збереглося в автентичному вигляді, ніж в Україні. Таким чином, культура, вивезена з України, тут набуває сили і повертається в Україну.

Яким би ви хотіли бачити Свято писанки у майбутньому?

Пан Федір: Звичайно, більш багатолюдним. Хочеться, щоб українці не тільки приходили на це свято, а розповідали потім дітям і передавали їм навички писанкарства.

Пані Олександра: Подібні заходи об’єднують родини, друзів, допомагають зробити світ красивішим. Колись я почула фразу, яка мене надзвичайно вразила і яка підкреслює важливість писанкарства: «Світ існуватиме доти, доки пишуться писанки».

Автор Анастасія Гарай

Ті, що нарікають, нічого не роблять…

У давнину інколи казали, що крізь вікна душа будинку милується світом. Та якщо із прадавнього маленького вікна, а точніше – отвора в стіні, прикритого волячим міхуром, можна було побачити лише краєчок того самого світу, то із сучасного вікна – всю його красу! Еволюція, час і людина зробили вікно не лише естетично гарним, а й функціональним. У наші дні на ринку вікон існує чимала конкуренція, і витримують її ті фірми, які знаходять потрібну формулу успіху. Серед них відома не один десяток років квебекська фірма “Wilton – Panorama Group”, очолювана паном Миколою Гладким.

Пане Миколо, які переваги маєте перед конкурентами? Чому, на вашу думку, клієнти обирають саме “Wilton-Panorama Group”?

Наша продукція має високу якість, вигідні ціни, гарантії, цікавий дизайн, великий вибір, і це результат наполегливої праці всієї команди. Та, головне, ми намагаємося бути близько до клієтів, мати з ними живе спілкування, тому у всіх шанувальнів нашої продукції є номер мого мобільного телефону. Для них я доступний не тільки у робочий час, а й вечорами, і по суботах. Я дуже радий, коли хтось з української громади, оцінивши якість і конкурентні ціни, купують нашу продукцію.

Хто стояв біля витоків компанії “Wilton – Panorama Group” і в якому році вона була заснована?

То починалося у 1969 році. Компанію заснував мій тато Василь Гладкий. Десь у 1983 році до нього приєднався мій брат Іван. Ну а я в компанії років 25. Починали працювати з дванадцятьма робітниками фабрики і трьома в офісі, а нині у нас вже понад 45 працівників зайнято на двох підприємствах. “Wilton” фабрикує алюмінієві вікна в Saint-Léonard, “Panorama” – пластикові і металопластикові в Montréal-Nord.

Маємо офіс у місті Квебек, а також один у Valleyfield. Співпрацюємо з магазинами, які продають вироби фірми, в багатьох містах. Вони наші партнери.

Що у роботі приносить Вам особисто найбільше задоволення?

Я дуже люблю працювати над новою продукцією. Зараз, наприклад, ми працюємо над новою маркою металопластикових вікон з дизайном у стилі контампорарі, який зараз модний і на нього є попит. Також наступного року плануємо виготовляти вікна, що матимуть європейський дизайн (його вже розробляють для нас в Італії), надзвичайно високу якість і технології, які витримають випробування кліматом Канади.

Ваші діти також планують долучитися до “Wilton – Panorama Group”?

Моя дочка Валя обрала інший шлях: її приваблює медицина. А син Марко цікавиться сімейним бізнесом і можливо захоче приєднатися, працювати разом зі мною, моєю дружиною Любою і братом Іваном.

Якщо так, то спочатку він повинен буде закінчити університет, влітку працювати з нами, як то зробив колись я. Це важливо, тому що лише, працюючи і в офісі, і на фабриці, можна побачити і зрозуміти весь процес виробництва на практиці, а також переконатися, що робота на фабриці є досить непростою, а з офісу цього не побачиш.

Пане Миколо, десяткам, а може і сотням новоприбулих українців Ви надали першу роботу у Канаді, чим допомогли їм скоріше адаптуватися в новому суспільстві. Чи став для когось із них наданий Вами шанс стартом для створення у майбутньому власного бізнесу або просто досягнути якогось успіху?

У нас починали свій канадський трудовий шлях і майбутні священики та програмісти, і працівники ІТ-технологій. Дехто працює у фінансових установах, є навіть випускник Оксфорду. Ми всіма ними пишаємося.

Чи обмежується Ваш робочий день вісьмома годинами?

Ніколи. Я працюю майже 10 годин на добу. Часто в суботу вранці приходжу також, бо для мене це найліпший час: ніхто не турбує, телефон не дзвонить, тихо… Я можу займатися паперами, вибудовувати нові стратегії компанії.

Пане Миколо, Ви попри потужний бізнес знаходите час на служіння громаді і до недавнього часу були головою батьківського комітету української школи ім. митрополита Андрея Шептицького. На це Вас надихає приклад батька, який також був успішним підприємцем і допомагав громаді як голова церковного комітету?

Так. Тато 35 років був головою комітету церкви Успіння Божої матері, головою каси “Дежарден”, головою Фундації святого Йосафата-Жана у Монреалі. Я звик до того, що люди часто навіть увечері чи у вихідні телефонували йому додому з багатьох питань. Для батька громадські справи мали велике значення, він віддавав їм багато часу. Це, звичайно, стало прикладом для мене. Батько завжди казав: “Ті, що нарікають, нічого не роблять”. Він же, коли хотів щось зробити, робив. Я завжди мав приклад батька перед очима, тому і сам намагаюся так чинити. Я дійсно був головою батьківського комітету української школи, про яку ви згадали, і то були гарні роки…

Я знаю, що в цій школі Ви були у складі ще одного комітету: в музичному гурті “Комітет” Ви грали на бас-гітарі.

Коли я був молодший, грав у двох оркестрах. Перший називався «Промінь», другий “Каштани”. Якось у батьківському комітеті школи ми зачепили цю тему, обговорили і вирішили створити гурт, який назвали “Комітет”. Наші виступи мали успіх, дружини навіть зізнавалися, що не очікували, що вийде так гарно. За відгуками тих, хто нас слухав, музика була якісна. А собі ми довели, що і в музичному просторі можемо бути успішними (посміхається).

Бізнес, громадська робота, музика… А ще до цього переліку можна додати роботу для журналу “Canadian Window and Door”. Як все встигаєте?

Канадський журнал, який Ви назвали, публікує мої статті, в яких я веду розмову про речі, що торкаються віконного бізнесу. Я маю можливість викладати свої думки, ділитися досвідом з численними читачами, колегами і частково впливати на напрямок руху нашої індустрії. Багато власників фабрик з виробництва вікон, яких навіть не знаю особисто, а лише стикаюся з ними на деяких заходах, підходять до мене, аби поговорити на теми, про які я пишу в журналі. Тож тішуся тим, що моя робота немарна.

Незважаючи на зайнятість, завжди знаходите час на родину? Вона Вас підтримує?

Я одружений з Любою Драган. І вона, і мій брат Іван – ми всі працюємо разом у “Wilton- Panorama Group”. Для мене є важливий баланс між роботою, громадським життям і сімейним. Я завжди знаходжу час для родини. Щовечора вдома ми (Марко, Валя, я) збираємося біля Любиного столу. Вечеряти разом, навіть якщо діти вже дорослі, – це наша родинна традиція. Сім’єю ходимо до церкви. Дружина моя православна, а я католик, і той факт, що ніхто з нас двох не залишив свою церкву на користь іншої (ми є членами обох парафій), можливо, є деяким прикладом для громади. Наші діти Валя і Марко також мають друзів в обох церквах.

І в офісі, і на фабриці працівники радіють Вашій появі. У громаді про Вас говорять як про людину відкриту, завжди готову прийти на допомогу. Ви щиро відкриваєте іншим своє серце і душу, а чи часто доводиться розчаровуватись?

Та буває… Це життя. І все ж я вважаю: хороших людей більше, ніж недобрих. Важливо бачити в кожному хороше, і навіть, якщо хтось розчарує, нічого – потрібно йти далі.

Що Ви, як досвідчений бізнесмен, побажали б тим українцям, які тільки починають свій бізнес?

Я дуже радий, коли чую, що хтось розпочав свій бізнес тут, у Канаді. Зараз створювати власну справу важче, ніж у часи мого батька, хоча і йому було не легко. Тоді саме був економічний спад, і всі казали, що розпочинати свій бізнес – то просто дурість, але він відповідав: “Я спробую, я піду!”. Моя порада – не боятися, бути позитивними, вірити, і все буде добре. Потрібно також розуміти, що бізнесмен, окрім професійних умінь, повинен мати різні таланти, зокрема бути і організатором, і торговцем, і аналітиком, і фінансистом, і оратором.

“Я Миколу знаю дуже добре, десь років 50. Як керівник він дуже організований, знає, що робить, відданий своїй справі та людям. Богдан Романів – керівник виробництва

“Пан Микола не раз допомагав мені і моїй родині, починаючи з процесу еміграції до Канади і донині. І я, і будь-хто з працівників компанії, завжди може до нього підійти з будь-яким питанням, він ніколи не відмовить у допомозі. Степан Винницький – фахівець з виробництвa вікон

Спілкувалась​ ​Ольга​ ​Халаш 

Травень / Mai / May 2017

Чарівний місяць буяння природи, яскравості барв, справжнього тепла, надій на добрий урожай та на кращу долю – травень вповні розкрив свою красу. Від нього, як від вродливої юнки, несила відвести погляд. Земля вбралася в пахучі бузкові і черемхові шати, уквітчалася, як віночками, галявинами сонячних кульбаб та ніжних конвалій, а на тлі небесної блакиті біло-рожево горять свічки каштанів. Співучий віщун радісного настрою, молодості й любові – соловейко дзвінко витьохкує гімн весні, світлими почуттями наповнює серця людей, надихаючи та окриляючи.

Повернемося ненадовго у квітень і повідаємо тобі, шановний читаче, про Свято писанки у Монреалі, незмінним організатором якого вже понад 15 років є товариство “Зустріч”. Останній місяць весни багатий на святкові дні, серед них, зокрема, День матері (14 травня) – свято вічності. Воно, погодьтеся, одне з найзворушливіших, адже образ найріднішої людини кожен із нас вдячно несе в душі з дитинства і до своїх останніх днів. А на18 травня припадає День вишиванки – свято, що символізує національну єдність українців і яке з легкої руки Лесі Воронюк з 2006 року й дотепер розрослося від всеукраїнського рівня до міжнародного. Про історію Дня Вишиванки – з перших уст: від головного ідеолога і засновника його Лесі Воронюк.

Про Виставку українсько-канадського бізнесу – важливу подію в житті української громади, що цьогоріч вилилася в свято єднання і гордості за наших успішних співвітчизників, дізнаєтесь у травневому “Разом”. Зрозуміло, не обійдеться і без розповіді про одного з успішних: представляємо вам у рубриці “Наш бізнес” «Wilton – Panorama Group». Інтерв’ю з Осаною Линів, першою жінкою – головним диригентом австрійської Опери Ґраца та філармонійного оркестру цього ж міста, – тільки для читачів нашого журналу, як і бесіда з Євгеном Галичем – лідером гурту “O.Torvald”, що у травні представлятиме Україну на Євробаченні в Києві, записана спеціально для вас. Рубрика “Нашого цвіту” розповідає про найвідомішого жонглера сучасності Віктора Кі (Кіктяєва), який народився в Прилуках.

Ніжна й тендітна конвалія і красою тішить, і здатна допомагати при недугах – про неї читайте у травні. До Дня вишиванки можете спекти пляцок “Вишиванка” за рецептом, який знайдете тут.

Залишаймося разом у травні!